Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

поведінкою завдам шкоди місту, то життя моє люди справедливо вважатимуть змарнованим. Відтак я не квапитимуся з рішенням щодо вас. Але звідси ми мусимо йти не зволікаючи.

Він зірвався на ноги й віддав якісь накази. І відразу люди, котрі зібралися довкола нього, розбилися на маленькі групи та розійшлися хто куди, швидко зникнувши в мороці між дерев і скель. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.

— Гайда, Фродо та Семвайзе, ви підете зі мною та з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Вам не можна зараз рухатися дорогою на південь, якщо туди лежить ваш шлях. Кілька днів тут буде небезпечно, бо після нинішнього нападу за нею наглядатимуть пильніше, ніж досі. Та й сьогодні, гадаю, ви далеко не зайдете, тому що надто стомились. І ми — теж. Ми йдемо до нашої таємної криївки за якихось п'ятнадцять верст звідси. Орки та шпигуни Ворога наразі його не виявили, а якби і знайшли, то нам стане снаги довго протистояти навіть їхній численній навалі. Там ми зможемо прилягти і трохи відпочити, тож ходімо з нами. Уранці я вирішу, як маю вчинити найкраще для себе та для вас.

Фродо не міг нічого вдіяти, лише скоритися цьому проханню чи наказу. Хай там як, на ту мить це рішення здалося йому розважливим, адже вилазка ґондорців зробила мандри Ітілієном небезпечними як ніколи.

Тож вони пішли не гаючись: Маблунґ і Дамрод трохи попереду, за ними — Фарамир і Фродо, а далі — Сем. Обігнувши ближній берег ставка, в якому раніше купалися гобіти, вони переправилися через потік, піднялися на довгий берег і ввійшли в зелену сутінь лісу, що тягнувся вниз і на захід. Ідучи так швидко, як тільки могли гобіти, вони розмовляли приглушеними голосами.

— Я перервав нашу бесіду, — озвався Фарамир, — не лише тому, що минав цінний час, як нагадав мені пан Семвайз, але й тому, що вона підвела нас до таких питань, які найліпше не обговорювати відкрито перед численними слухачами. Саме з цих міркувань я радше говорив про брата, а не про Вбивцю Ісільдура. Ти був не цілком відвертий зі мною, Фродо.

— Я не брехав і сказав стільки правди, скільки міг розкрити перед тобою, — відповів на це Фродо.

— Я не звинувачую тебе, — відказав Фарамир. — Ти був красномовний у скрутну мить і говорив мудро, як на мене. Та я дізнався чи здогадався з твоїх слів більше, ніж було промовлено. Ти не заприязнився з Боромиром, або ж ви попрощались уже не друзями. Тебе — і пана Семвайза, гадаю, теж — щось гнітить. Так-от: я палко любив його і радо помстився би за його смерть, однак я добре його знав. Вбивця Ісільдура... Ризикну припустити, що саме цей Вбивця Ісільдура став між тобою та моїм братом і був причиною незгод у вашому Загоні. Це, вочевидь, якась могутня реліквія, а такі речі не сприяють порозумінню між союзниками, якщо вірити тому, про що ми дізнаємося зі старовинних переказів. Я майже поцілив у яблучко, чи не так?

— Поцілив, — сказав Фродо, — та не в яблучко. У нашому Загоні не було незгоди — лише сумніви: яким шляхом слід іти, здолавши Емин-Муїл. Одначе старовинні перекази також навчають нас, що необачно висловлюватися про такі речі, як... реліквії, небезпечно за будь-яких обставин.

— Ох, виходить я не помилився: ти мав клопоти лише з Боромиром. Він хотів, аби та річ потрапила до Мінас-Тіріта. Шкода, що підступна доля запечатала тобі вуста — тобі, тому, хто останнім його бачив, — і приховує те, що я прагну знати: що було у брата на серці й у думках в останні години його життя. Схибив він чи ні — в одному я не маю сумнівів: Боромир помер славного смертю, захищаючи добро. Бо обличчя його по смерті було навіть прекрасніше, ніж за життя... Проте, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе, розпитуючи про Вбивцю Ісільдура. Вибач мені! То було необачно з мого боку — в такому місці й у такий час. Але я не мав ані хвилини на роздуми. Ми витримали важкий бій, і в моїй голові роїлося надто багато думок. Однак, бесідуючи з тобою, я щоразу ближче підступав до мети, тож зумисне стріляв навмання. Ти маєш знати, що Правителі Міста зберегли чимало давньої премудрості, якою не діляться будь із ким. Мій рід — не з Елендилового дому, хоч у нас і тече кров нуменорців. Наша династія походить од Мардила — законного намісника, котрий правив містом замість короля, коли той подався на війну. То був Король Еарнур — останній із династії Анаріона, до того ж — бездітний. Він уже ніколи не повернувся. І відтоді намісники керують містом, а почалося це багато людських поколінь тому... Ось що я пригадую про Боромира — ще хлопчика, з котрим ми разом вивчали історію наших праотців і нашого міста. Його завжди засмучувало те, що батько наш — не король. «Скільки сотень літ має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?»  — запитав він якось. «Деінде, там, де королівська династія не така давня, мабуть, небагато, — відповів мій батько. — У Ґондорі ж для цього замало і тисячі років». Чи не говорить це тобі щось про мого брата?

— Говорить, — сказав Фродо. — Та він завжди ставився до Араґорна з повагою.

— Певна річ, — погодився Фарамир. — Якщо Боромир визнав справедливість Араґорнових претензій, то палко шанував його. Проте вирішальний момент іще не настав. Вони не досягли Мінас-Тіріта й не зрівнялись у боротьбі за нього... Та я відхилився від теми. У Денеторовому домі глибоке знання стародавньої премудрості, за тривалим звичаєм, передається з покоління в покоління, наші скарбниці зберігають чимало коштовних речей: книги й таблиці, накреслені на пошерхлих пергаментах, а також на камінні, на золотих і на срібних сторінках, різними шрифтами. Одні з них уже нікому не до снаги прочитати, а інші мало хто зважується розгортати. Я можу прочитати якусь дещицю тих тайнописів, бо навчений цього. Саме ці хроніки привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був дитиною, а опісля він іще двічі або тричі бував у Місті.

— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — А він мав ім'я?

— Ми зверталися до нього на ельфійський манір.

— Мітрандір, — відповів Фарамир, — і він не протестував.