Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 36

Батьківська любов

 

Ярослав з ненавистю дивився на діжку. Ще трохи і вона стане головною героїнею його жахів. Товста, пузата, почорніла від часу. Вчора в цій бочці його відмивали якісь дівчата. Досить безцеремонно, треба сказати. Мало не втопили. Ще й жарти відпускали щодо можливості збільшити деякі частини тіла магічним шляхом. Кров змивали, гадини. А він був у такому стані, що навіть чинити опір не міг.

Виявляється, струс головного мозку так просто як переломи та синці не лікується. Лікуванням можна лише прискорити одужання. Сильно прискорити, але не достатньо для того, щоб надвечір бігати жвавим зайчиком.

Вийшло щось із дурного драконячого ритуалу чи ні, Ярослав не знав, а запитати нема в кого. Подряпаний кішкою цілитель як був не в своєму розумі, так і залишився. Його поведінка трохи змінилася, він перестав сахатися від людей, поводиться спокійніше, на слова начебто реагує адекватніше, ніж раніше, але на це може бути тисяча причин. Починаючи від того, що грах в людському тілі нарешті злегка адаптувався і, закінчуючи тим, що любитель драконячих ритуалів, повернувшись у самого себе, остаточно збожеволів. Думати про проміжні варіанти взагалі не хотілося.

Мертвого граха спалили ще вчора увечері. Занадто близько він був від замку, міг приманити хижаків. А там, у ближньому лісі, діти гриби-ягоди збирають. У солдатыв та розбійників грають. Дівчата пригод шукають.

Сойно не з'являвся. Болотяний чаклун теж. Чому, чорт їх знає. Може чаклун надто далеко в болото заліз. Може чергову пакість планує. Або Сойно змушений шукати серед боліт знайомі стежки, щоби вибратися. Поки хтось із них не з'явиться, можна гадати до нескінченності. А от коли з'явиться, одразу стане зрозуміло, чи вдалося повернути братові Ладане його тіло, і кого Ярослав убив. Останнє найбільше не подобалося. Хотілося б знати.

— О, ти тут, чудово.

Шітіто Ран з'явився дуже вчасно. Ярослав якраз почав роздумувати над ідеєю, порубати діжку на дрова та сказати, що так і було. Може тоді в цьому чортовому замку знайдеться щось схоже на ванну за формою? Лохань якась.

— Мені треба з тобою поговорити, — стомлено сказав господар замку. Його, схоже, все остаточно дістало.

Ярослав зручніше вмостився на ліжку і з цікавістю подивився на тата Ладане. Вигляд у нього якийсь невпевнений і винний. Дивно.

Шахіш завозився під кинутою на нього сорочкою і матеріалізувався у Ярослава на плечі. Може він у душі папуга і мріє борознити простори океану?

Шітіто Ран витратив трохи часу на розглядання смугастого гризуна, кивнув якимось своїм думкам і впевненіше глянув на Ярослава.

— Що ви хочете мені сказати? — спитав хлопець. Ці розглядання діяли на нерви. Немов у ньому дефекти знайти намагаються.

— Я хочу попросити.

— Попросити?

Цей зарозумілий маг-аристократ найменше був схожий на людину, здатну когось про щось просити. Навіть якщо його притиснуть, стане в горду позу і вдаватиме, що все гаразд. Непорушна скеля, а не людина.

— Так, попросити, — сказав Шітіто Ран. — Забудь про мою дочку.

— Ладане?

Мабуть, вигляд у Ярослава був дуже здивований. Тому що на обличчі гордого аристократа знову промайнула невпевненість.

— Інших дочок я не маю, — відрізав Шітіто.

– Ага, – підтвердив Ярослав. З іншими дочками його ніхто не знайомив, а там хто знає. Он онука у цього чоловіка офіційно теж не існує, що не заважає його онукові волати у дворі. Цікаво, що цьому немовляті знову не сподобалося? Або він легені розробляє, арміями мріє командувати. Або в опері співати. — То що там із Ладане?

— Дай їй спокій. Вона тобі не підходить.

— В сенсі?

Про що цей аристократ взагалі говорить?

— Вона зовсім не головна спадкоємиця. Їй дістануться крихти.

– Ага, – сказав Ярослав. Йому дуже хотілося б дізнатися, яке він має відношення до спадщини Ладане. Начебто претендувати не збирався.

— Я хочу вберегти дочку, — сказав Шітіто, дивлячись на Ярослава як змія на мишу. — Хочу для неї найкращого. Щоб їй це найкраще дали. Ти їй дати нічого не зможеш.

– Ага, – повторився Ярослав. Ось куди цього аристократа занесло. Відповідних женихів доньки підшукує, не інакше. — Вважаєте, мені настільки сподобався цей замок, що я, на будь що піду, аби його отримати у власне користування?

— Вважаю, що це для тебе найлегший шлях, — досить впевнено сказав Шітіто Ран.

Ось сволота. Благородство так і пре. Хоча навіщо йому зважати на якогось хлопчика без роду і племені?

Може, сказати йому, що цей замок скоро в кошмарах снитися буде? Елементарних умов для нормального життя немає, а туди ж, вищий світ, недосяжний для простих смертних. Та в Місті жити набагато приємніше. А якщо образиться, то так йому й треба. Скотина. Видавати доньку заміж за якогось виродка, у якого коханки мруть, як мухи, він не побоявся. І майбутнє дочки його не турбувало. Ах, так, там за хорошого розкладу у нього могли з'явитися зв'язки у Старших Будинках. Такі перспективи. А тут лише пацан без замків і впливових родичів. Користі від такого зятя цьому татку, стурбованому майбутнім дочки, точно не буде.

— Ладане не товар, якщо сподіваєтеся його вигідно продати, дивіться не продешевіть.

І навіщо це сказав?

Шітіто Ран смикнувся і почав червоніти. З чого б це? Навряд чи від сорому, скоріше від злості. На болючу мозоль наступили?

— Не тобі судити... — зашипів він.

— Звичайно. Я ж ніхто. У мене немає права судити, – спокійно погодився Ярослав. А про що тут можна сперечатися? З ким? Все одно не зрозуміє, не то виховання. — Ішли б ви звідси, я тут якраз у бочку лізти збирався. Не відволікайте мене.

— Я. Тебе. Прошу, — спотикаючись на кожному слові, сказав Шітіто Ран. Крізь зуби. Майже прогарчав.

Набагато з більшим задоволенням він Ярослава придушив би. Цікаво, що його зупиняє?

Може він справді любить Ладане? По своєму. А те, що думки дівчаток тут не враховуються, то це закон цього світу. Основний, треба розуміти. Жінка повинна знати своє місце і слухняно виконувати накази. На славу роду, предків та цілого світу. Слухняні дружини за ідеєю мають цінуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍