Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

class="p1">— Так, — його горло заворушилося. — Так, маю.

— Та невже? Вони знають, чим ти заробляєш на життя? Він не відповів. Я витягнув з кишені телефон і кинув його на стіл.

— Коли з тебе буде досить, дай мені знати. Лінія пряма. Просто натисни «відправити» й говори в нього. «Голова у хмарах». Значущі деталі.

Міллер поглянув на телефон, а тоді — знову на мене. Довкола нас щойно повністю матеріалізувалися двійники. Я підняв руку на прощання.

— Повеселися.

Я з’явився в віртуальній рекреаційній студії «Гендрікса», лігши на один із просторих стелажів для учасників. Цифрове часове табло на віддаленій стіні стверджувало, що я був усередині менше хвилини; мій реальний час у віртуалі, мабуть, займав усього пару секунд із цього терміну. Час передусім забирала обробка на вході та на виході. Я трохи полежав нерухомо, думаючи про те, що тільки-но зробив. Шарія залишилася в минулому, і почасти я волів думати, що я її відпустив. Сьогодні з самим собою мав зустрітися не тільки Міллер.

«Особисте», — нагадав я собі, але знав, що цього разу це не так. Цього разу я дечого хотів. Образа була звичайнісінькою зручною обставиною.

— Суб’єкт демонструє ознаки психологічного стресу, — промовив «Гендрікс». — Попередня модель вказує на те, що цей стан переросте у надлам особистості менш ніж за шість віртуальних днів. На поточних швидкостях це приблизно дорівнює тридцяти семи хвилинам реального часу.

— Добре, — від’єднавши троди та знявши гіпнонавушники, я виліз із похилої установки. — Якщо він зламається, дзвони мені. Ти знайшов оті кадри з моніторів, які я в тебе просив?

— Так. Бажаєте їх переглянути?

Я знову позирнув на годинник.

— Не зараз. Я чекатиму на Міллера. Якісь проблеми з системами безпеки?

— Жодних. Дані не були захищені.

— Яка жахлива необачність із боку директора Наймана. Скільки їх там?

— Потрібне відео з клініки триває двадцять вісім хвилин п’ятдесят одну секунду. Відстежування працівника після виходу, яке ви запропонували, займе помітно більше часу.

— Наскільки більше?

— Оцінити цей час неможливо. Шеріл Босток покинула об’єкт «ПсихаСек» на двадцятиоднорічному мікрокоптері з надлишкового військового майна. Я не думаю, що допоміжному персоналу на цьому об’єкті добре платять.

— І чому це мене не дивує?

— Можливо, тому що…

— Забий. Це я фігурально. Що там з мікрокоптером?

— Його навігаційна система не має доступу до транспортної мережі і тому невидима серед даних про керування дорожнім рухом. Мені доведеться покладатися на появу цього транспорту на візуальних індикаторах на шляху його польоту.

— Ти про супутникове стеження?

— Так, як останній засіб. Я все ж волів би почати з наземних систем нижчого рівня. Вони, ймовірно, будуть доступніші. Супутникові системи безпеки зазвичай мають високу витривалість, і зламувати такі системи часто складно та небезпечно водночас.

— Байдуже. Дай мені знати, коли щось знайдеш.

Я ходив по студії в похмурій задумі. Приміщення було покинуте, більшість установок та інших машин вкрито захисним пластиком. У тьмяному світлі ілюмінієвих кахлів на стінах здавалося, що їхні незрозумілі масивні силуети можуть належати як фітнес-центру, так і камері тортур.

— Можна нормальне освітлення?

Студію осяяв блиск високоінтенсивних лампочок, утоплених у низьку стелю. Я побачив, що на стінах висять плакати з зображеннями, змальованими з деяких доступних віртуальних середовищ. Приголомшливі гірські краєвиди, побачені крізь окуляри для перегонів, нереально вродливі чоловіки та жінки в задимлених барах, дикі тварини, що стрибають просто на снайперскопи. Ці зображення було вирізано безпосередньо з формату на голосклі, і варто було на них подивитися, як вони неначе оживали. Я знайшов низеньку лаву й сів на неї, з сумом згадуючи, як кусав мої легені дим у форматі, який я щойно покинув.

— Хоча програма, яку я виконую, формально не є нелегальною, — обережно промовив «Гендрікс», — утримування оцифрованої людської особистості проти волі відповідної особи є правопорушенням.

Я безрадісно глянув на стелю.

— Що таке, в тебе жижки затрусилися?

— Поліція вже одного разу оформлювала повістку на мою пам’ять, і вона може звинуватити мене у виконанні вашого прохання заморозити голову Феліпе Міллера. Також вона захоче знати, що сталося з його пам’яттю.

— Так, а ще десь на світі має бути якийсь готельний статут, який стверджує, що в номери до гостей не можна пускати людей без дозволу, але це ти робив, чи не так?

— Це не є кримінальним злочином, якщо у зв’язку з порушенням безпеки не відбувається злочинних діянь. Те, що відбулося у зв’язку з візитом Міріам Банкрофт, не було злочинним діянням.

Я знову швидко перевів погляд угору.

— Ти намагаєшся жартувати?

— Гумору немає в параметрах, за якими я наразі працюю, хоча я можу встановити його на вимогу.

— Ні, дякую. Послухай, чому ти не можеш просто спорожнити області пам’яті, які, на твою думку, ніхто не має знайти згодом? Видалити їх?

— Я маю низку вбудованих блоків, які не дають мені вживати таких заходів.

— Кепсько. Я гадав, що ти — незалежна сутність.

— Будь-який синтетичний інтелект може бути незалежним лише в межах регулятивного статуту ООН. Статут жорстко вбудовано в мої системи, тож насправді мені слід боятися поліції так само, як і людині.

— Поліцією буду перейматися я, — сказав я з удаваною впевненістю, яка неухильно зменшувалася, відколи зникла Ортеґа. — Якщо нам трішки пощастить, ці докази навіть не буде представлено. А якщо й буде, то… що ж, ти вже й так погодився, то що тобі втрачати?

— А що мені можна виграти? — спокійно запитала машина.

— Подовження статусу гостя. Я залишатимуся тут, поки не закінчиться ця петрушка, а це може тривати доволі довго, залежно від того, які дані я витягну з Міллера.

Запала тиша, порушувана лише гудінням систем кондиціонування повітря. А тоді «Гендрікс» ізнову заговорив.

— Якщо проти мене буде висунуто досить серйозні звинувачення, — промовив він, — на регулятивний статут ООН можна буде послатися безпосередньо. Згідно з розділом 14а, мене можна покарати зменшенням продуктивності або — у крайніх випадках — вимкненням, — він знову завагався, тепер уже не так надовго. — Сумнівно, що після вимкнення мене запустять знову.

Ідіолект машин. Не має значення, які вони наворочені — вони завжди говорять, як навчальна скринька в дитячому садку. Я зітхнув і поглянув на голозображення з віртуального життя на стіні попереду.

— Якщо хочеш умити руки, то про це доречно сказати мені зараз.

— Я не хочу вмивати руки, Такеші Ковачу. Я лише хотів познайомити вас із міркуваннями, пов’язаними з цим планом дій.

— Гаразд. Я ознайомлений.

Я позирнув на цифрове табло, за яким простежив впродовж хвилини. Ще чотири години для Міллера. У програмі, яку виконував «Гендрікс», він не відчував ані голоду, ані спраги, а також