Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

class="p1">Я вперше побачив на його обличчі проблиск страху.

— Може, трохи пригадаємо події? Ти, мабуть, вважаєш, що, після того, як тебе підстрелили, я накивав п’ятами, а поліціянти прийшли розгрібати завали. Що вони знайшли достатньо, щоби звинуватити клініку, і тепер ти чекаєш на належний суд. Почасти це правда. Я дійсно пішов, а поліціянти дійсно прийшли розгрібати завали. На жаль, серед цих завалів уже не можна було знайти однієї штукенції, тому що я забрав її з собою. Твоєї голови, — я підняв руку, щоб показати це йому наочно. — Я відділив її пострілом на рівні шиї й виніс із неушкодженою пам’яттю під курткою.

Міллер ковтнув. Я схилив голову й роздмухав цигарку.

— Тепер у поліції вважають, що твою голову дезінтегрував перевантажений бластер на широкому промені, — я пихнув на нього димом з-за столу. — Шию та груди я обпалив спеціально, щоби склалося таке враження. Маючи трохи часу та доброго експерта-криміналіста, там би, можливо, вирішили інакше, але, на жаль, твої досі неушкоджені колеги у клініці витурили поліціянтів, перш ніж вони змогли розпочати нормальне розслідування. Їх можна зрозуміти, зважаючи на те, що ті цілком могли знайти. Не сумніваюся, що ти вчинив би так само. Однак це означає не лише домашній арешт для тебе: по суті, тебе вважають реально мертвим. Поліціянти тебе не шукають, і всі інші теж.

— Чого ти хочеш? — раптом охрип Міллер.

— Гаразд. Я бачу, що ти розумієш можливі наслідки свого становища. Це цілком природньо для людини твого… Мабуть, фаху. Я хочу детальної інформації про «Голову у хмарах».

— Що?

Мій голос посуворішав.

— Що чув.

— Я не знаю, про що ти говориш.

Я зітхнув. Цього і слід було очікувати. Я вже стикався з таким щоразу, коли в ділі з’являлася Рейлін Кавахара. Нажахана відданість, яку вона викликала, могла б посоромити її давніх босів із якудзи Фіжн-Сіті.

— Міллере, мені ніколи з тобою панькатися. Клініка Вея має зв’язки з повітряним будинком розпусти, який зветься «Голова у хмарах». Ти, мабуть, контактував з ним через найманку на ім’я Трепп, вона з Нью-Йорка. Жінка, з якою ти насправді ведеш справи, — Рейлін Кавахара. Ти неодмінно бував у «Голові у хмарах», бо я знаю Кавахару, і вона завжди запрошує своїх поплічників до себе в лігво, по-перше, для демонстрації власної невразливості, а по-друге, щоб припіднести урок відданості на наочному прикладі. Ти хоч раз щось таке бачив?

Із його очей я зрозумів, що бачив.

— Гаразд, ось що я знаю. Твоя черга. Я хочу, щоб ти накреслив мені план «Голови у хмарах». Додай стільки деталей, скільки зможеш згадати. Такий хірург, як ти, має добре помічати деталі. Також я хочу знати, які там прийняті процедури візитів. Кодування безпеки, мінімальні підстави для відвідин і таке інше. А ще — якесь уявлення про безпеку всередині закладу.

— Думаєш, я просто так візьму й тобі розповім?

Я похитав головою.

— Ні, я думаю, що мені спершу доведеться тебе покатувати. Але я так чи інакше витягну це з тебе. Вирішуй сам.

— Ти цього не зробиш.

— Та ні, зроблю, — м’яко промовив я. — Ти мене не знаєш. Ти не знаєш, хто я і чому ми ведемо цю розмову. Розумієш, увечері напередодні того, як я прийшов і підірвав тобі обличчя, твоя клініка влаштувала мені дводенний віртуальний допит. У програмі з шарійською релігійною поліцією. Ти, певно, добирав програми, знаєш, що це таке. Як на мене, я досі тобі не відплатив.

Запала довга тиша, в якій я побачив з його виразу обличчя, що він поступово починає вірити. Він відвів погляд.

— Якби Кавахара довідалася, що…

— Забудь про Кавахару. Коли я закінчу з Кавахарою, від неї залишаться хіба що спогади на вулицях. Кавахара гине.

Доведений до межі, він завагався, а тоді заперечно хитнув головою. Він підняв на мене погляд, і я зрозумів, що мені доведеться це зробити. Я опустив голову і змусив себе згадати Луїзине тіло, розтяте від горла до паху на столі автохірурга, тим часом як її внутрішні органи були розкладені по блюдцях довкола її голови, наче закуски. Згадав мідношкіру жінку, якою був на задушливому горищі, як мене обклеїли липкою стрічкою, прип’явши до голої дерев’яної підлоги, згадав пронизливий дзенькіт болю у вилицях, коли вони нівечили мою плоть. Крики та двох чоловіків, які впивалися ними, наче пахощами.

— Міллере, — я зрозумів, що мені треба прокашлятись і почати знову. — Хочеш дізнатися дещо про Шарію?

Міллер мовчав. Він почав робити якусь дихальну гімнастику. Готуватися до прийдешньої гидоти. Це був не комендант Салліван, якого можна було гамселити в темному кутку та залякуванням вивідати в нього, що він знає. Міллер був міцний і, мабуть, теж оброблений. Не можна працювати директором у такому закладі, як клініка Вея, і не скористатися чимось із доступної техніки.

— Я був там, Міллере. Узимку 217-го в Зігічче. Сто двадцять років тому. Тебе тоді, певно, ще й на світі не було, але, гадаю, ти читав про це у підручниках з історії. Після бомбардувань ми поїхали туди як режимні інженери, — поки я говорив, з мого горла почало зникати напруження. Я змахнув цигаркою. — Це прийнятий у Протектораті евфемізм для придушення будь-якого опору та встановлення маріонеткового уряду. Звісно, ця справа не обходиться без допитів, а в нас було небагато вигадливих програм для них. Тож ми мусили проявити винахідливість.

Я загасив цигарку об стіл і підвівся.

— Людина, з якою я хочу тебе познайомити, — сказав я, дивлячись поза нього.

Міллер повернувся туди, куди дивився я, і завмер. У тіні найближчої опорної колони вимальовувалася висока постать у блакитному хірургічному халаті. Її риси на наших очах стали досить чіткими, щоб їх можна було впізнати, хоча Міллер, напевно, здогадався, що зараз відбуватиметься, щойно побачив колір її одягу. Він позадкував до мене, роззявивши рота, щоб щось сказати, але натомість уп’явся очима в щось позаду мене та поблід на виду. Я озирнувся через плече туди, де матеріалізувались інші фігури, всі як одна так само високі та засмаглі, всі як одна у блакитних хірургічних халатах. Коли я перевів погляд, у Міллера неначе витягнулось обличчя.

— Передрук файлів, — підтвердив я. — У більшості куточків Протекторату це навіть не заборонено законом. Звісно, коли це помилка машини, до подібних крайнощів не доходить, просто робиться копія, та й системи відновлення однаково висмикують людину за кілька годин. Принаймні буде що розповісти. Як я зустрів самого себе і що довідався. Можна чудово потеревенити про особисте життя, можливо, потім переповісти щось дітям. Міллере, ти маєш дітей?