Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

коли врешті до кімнати зайшла дівчина. Вона полізла під ліжко, підняла плитку в підлозі, де було заглиблення, і вийняла звідти воскову фігурку, точнісінько таку саму, яку ми з нянею виліпили з глини. І весь цей час її очі сяяли, мов рубіни. Вона взяла до рук ту маленьку воскову лялечку і, притиснувши її до грудей, щось шепотіла до неї. Тоді поклала її на місце, потім знову взяла до рук і знову поклала, піднесла високо до стелі й опустила вниз, а тоді знову поклала туди, де вона лежала, і проказала: „Блаженний той, хто породив єпископа, який висвятив священника, який обвінчав чоловіка, який одружився на жінці, яка спорудила вулик, в якому оселилися бджоли, що зібрали віск, з якого зліплене моє справжнє кохання“. Промовивши ці слова, вона дістала зі скрині велику золоту чашу, а з шафи глечик вина, і налила трохи трунку в чашу, і якомога обережніше опустила туди фігурку, повністю скупавши її у вині. Тоді пішла до шафки, взяла невеличкий круглий коржик і приклала його до вуст ідола, потім обережно перенесла його на ліжко і вкрила ковдрою. А сер Саймон, попри страх, весь цей час спостерігав за дівчиною і побачив, як вона нахилилася і, розпростерши руки, щось шепотіла і співала, аж раптом поряд з нею з'явився вродливий юнак, який поцілував її в уста. Вони вдвох пригубили вина із золотої чаші і з'їли коржик. Однак, коли зійшло сонце, сер Саймон побачив у кімнаті тільки маленьку воскову лялечку, яку дівчина знову заховала в заглибленні під ліжком. Тепер сер Саймон знав напевне, ким вона була, тож він чекав і споглядав, поки час майже сплив і до року та одного дня залишився тиждень. Якось уночі, ховаючись за фіранками у неї в кімнаті, він побачив, як дівчина зробила ще п'ять воскових ляльок і заховала їх у своєму сховку, а наступної ночі витягла одну з них, підняла догори, наповнила золоту чашу водою, взяла ляльку за шию і занурила її під воду. А тоді промовила:

Сер Дік[80], твій час настав, і ти

Лежатимеш на дні ріки.

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сер Річард переходив річку вбрід і потонув. Уночі дівчина взяла іншу ляльку, затягнула на її шиї фіолетовий мотузок і повісила на цвяшку. А тоді промовила:

Сер Роланд, всьому — час і плин,

Повиснеш ти поміж ялин.

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сера Роланда повісили в лісі грабіжники. Вночі дівчина взяла іншу ляльку й увігнала свою шпильку прямісінько їй у серце. А тоді промовила:

Сер Нолл[81], з життям прощайсь хутчіш,

Тобі у серце встромлять ніж.

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що в шинку під час бійки якийсь незнайомець встромив ножа в серце сера Олівера. А тоді вночі вона взяла ще одну ляльку, вкинула її в камін, дочекалася, поки та розплавилась, і промовила:

Сер Джон, із глини — в глину йди,

У вогні гарячки згинеш ти.

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сер Джон помер від раптової гарячки. Тоді сер Саймон покинув замок, сів на свого коня, поскакав до єпископа і все йому розказав. Вислухавши сера Саймона, єпископ послав до замку своїх помічників, які схопили леді Евелін, і все, що вона заподіяла, було викрито. Тож через рік і один день, саме тоді, коли вона мала б іти під вінець з одним із шляхетних юнаків, її в одній сорочці повели через усе місто, прив'язали до великого стовпа на базарній площі і, повісивши на шию воскову лялечку, яку знайшли в її кімнаті, спалили живцем у присутності єпископа. Люди казали, що чули крики воскового чоловічка в пломенях вогню.

Я знову й знову думала про ту історію, поки лежала в себе на ліжку з розплющеними очима і немов бачила навіч леді Евелін на базарній площі, де жовті язики полум'я пожирали її прекрасне білосніжне тіло. Я так багато про все це думала, що стала немов частиною тієї історії, уявляла, що я — та дівчина, а люди прийшли і забрали мене, щоб спалити живцем перед натовпом, що зійшовся подивитися на страту. Мені було цікаво, чи вона взагалі переймалася усім тим, що заподіяла людям, і чи дуже боляче горіти заживо. Я знову й знову намагалася викинути з голови історії няні і втримати в пам'яті таємницю, яка мені відкрилася того вечора, і все те, що я побачила в таємному лісі, але крім темряви і якогось мерехтіння в ній годі було щось розгледіти, а потім і воно зникло, і я лиш бачила, як кудись біжу, а над чорним округлим пагорбом повисає великий білий місяць. Тоді всі старі історії повернулися знову, а також згадалися ті дивні пісеньки, які мені колись наспівувала няня. Одна з них починалася словами „Хелен мурзе, недолуге“, яку вона тихим голосом співала мені перед сном. Мугикаючи її собі під ніс, я нарешті заснула.

Наступного ранку я прокинулась така стомлена й невиспана, що наука геть не йшла мені до голови, тож я неабияк зраділа, коли заняття нарешті закінчились і настав час обідати, бо я хотіла розвіятись і побути наодинці. Надворі було тепло, і я пішла до зеленого пагорба біля річки і вмостилася на старенькій шалі своєї матінки, яку я навмисно прихопила із собою. Небо було сіре, як і день перед тим, але з нього пробивався білий відблиск сонячних променів, і з того місця, де я сиділа, відкривався вид на місто, таке тихе, спокійне і біле, як намальоване. Я згадала, що саме на цьому пагорбі няня навчила мене давній грі під назвою „Місто Троя“, де один танцює, вимальовуючи своїми рухами певний візерунок на траві, а, досхочу натанцювавшись, мусить, хоч-не-хоч, відповідати на запитання іншої людини і робити все, що йому звелять. Няня розповідала, що таких ігор колись було дуже багато, але про них мало хто знав. Граючи в одну з них, людей можна було перетворювати на що завгодно, а один старий чоловік, якого знала її прабабуся, пам'ятав дівчину, що обернулася гадюкою. Існувала ще одна давня гра з танцями, вигинаннями і кружляннями, під час якої можна було викрасти душу людини і скільки