Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Глава 37

Деяким початок третьої зміни дався занадто важко, працювати в попередньому темпі вже не виходило. Христина не бачила Мішу майже добу, навіть на зарядку не ходила, аби не перетинатися з ним. Їй слід було якось порозумітися, уже давно хотіла все розповісти та підготувати до новини про зраду, але це зробили за неї.

Дійшли чутки про те, хто розніс цю інформацію. Того дня Галина Андріївна зібрала декількох працівників і почала висувати чергові вимоги. Паралельно бігала відповідати на дзвінки, яких того дня видалося занадто багато.

Коли присутність Михайла була необов'язковою, він поспішив піти.

- На мене чекають, - попередив він. - Напевно, я піду.

- Христина? - Жанна Ігнатіївна поправила окуляри в товстій оправі й повернула до нього голову. - Тут одного чекає, вдома іншого. Можеш не поспішати, все одно не дочекається.

Міша дивився на неї з подивом, і не вважав би чимось важливим, якби не реакція Ріка.

- Жанно, досить, - процідив він.

- Ви про що? - Міша зупинився біля дверей.

- Ні про що, ти можеш іти, - махнув Рік.

- А мені здається, він має знати, - не заспокоювалася Жанна Ігнатіївна.

- Майте совість, пані, - не ворушачи губами, сказав Вадим.

- Що відбувається? - Міша оглянув кожного, вони точно щось знали. - Почали, так кажіть.

- А ти в Христини своєї запитай! З ким їй краще: з тобою чи з твоїм братиком! - бризкала отрутою Жанна Ігнатіївна. - Ні сорому, ні совісті! І такі люди працюють у нас у таборі?!

Міша застиг. Бачив, як переглядаються Рік із Вадимом, вони не хотіли втручатися, але їхня колега вирішила інакше. Якби вони не намагалися затикати її, немов навмисно привертаючи увагу, Міша, можливо, й не повірив би. Він згадував реакцію Христини на її брата, того дня її немов підмінили, та й після теж.

Коли директорка повернулася в кабінет, він і зовсім пішов. Якщо зараз не втекти з цього жахливого світу, можна дахом поїхати.

Наступного дня Христина точно вирішила, що їм потрібно поговорити, вона не зможе нормально працювати, постійно бігаючи від Міші. На тихій годині заглянула до нього в будиночок, звісно ж, нікого не знайшовши. Обшукала всю територію табору, бігала до турніків і на курилку. А потім їй дійшло, де найімовірніше зустріти людину з труднощами в житті.

Найспокійніше місце було на мосту, прихованому вербою. Христина мала багато фотографій цього мальовничого місця, воно завжди вабило собою відпочивальників. Ця атмосфера вмить приводила думки до ладу, але біль від зради воно, на жаль, не вилікує.

Христина бігла вузькою стежкою; кросівки намокли від роси, сонце пробивалося крізь крони густо всіяних дерев. Вона мала рацію, Міша і справді був там. Сидів на мосту, ноги у в'єтнамках ледь торкалися води, його погляд застиг десь вдалині.

Христина сіла поруч, гадки не маючи, що говорити в такому випадку. Винна і немає їй прощення.

- Я хвилювалася за тебе, - вона закинула ногу на ногу. У коротких шортах відчувала як дерев'яний міст обпікає шкіру.

Міша неохоче видав смішок.

- Ти дуже хороша людина і... мені шкода, що на твоєму шляху попалася саме я.

- Два роки, - видихнув він. - Два чортові роки ти не могла сказати правду? - він повернувся. - Ти просто не хотіла.

- У цьому вся я. Ти можеш ненавидіти мене скільки хочеш, але це нічого не змінить, - тривалий час Христина спостерігала, як він кидає дрібні камінчики в річку, більше не промовивши ні слова. - Вислови мені все, що думаєш, - благала вона.

- Це має допомогти мені? - Міша почухав короткий їжачок на маківці. - Знаєш, коли кажуть, що потрібно хапатися за будь-яку можливість, мається на увазі трохи інше. Всі ми люди, живі, сука, люди! Ти не думаєш ні про кого, крім себе! Так не могло довго тривати, але ти тягнула два роки! - кричав він, сидячи до неї обличчям. - І за цей час ти не могла визначитися? Чого ти взагалі чекала від цих стосунків?

Вона панічно махала головою, проганяючи непотрібні сльози.

- Я не заслуговую такого як ти... як ви. Обидва.

- Весело розставляти ноги для двох одразу? За один день. Як ти витримувала... Це пиздець, Кріс... Думала, береш від життя все, але в тебе не було нічого. І нікого.

Христина ледь не задихалася від емоцій, що розривали грудну клітку, схлипи рвалися назовні, і з кожним словом їх було дедалі складніше стримувати. А потім Міша дістав із кишені червону оксамитову коробочку. Покрутив у руці й різко запустив у річку, як камінчики, що він кидав до цього.

Христина прикрила рот долонею, дивлячись, як коробочку забирає течія, зовсім скоро вона зникла з поля зору. По її щоках текли сльози, відчувати своє існування в цьому тілі було нестерпно.

Щоб не збожеволіти, впилася пальцями у власне передпліччя, нігті дряпали шкіру, залишаючи яскраві сліди, показалася крапелька крові. Міша цього не бачив, вона сиділа схрестивши руки на грудях, а кров забарвлювала її червону майку в темніші відтінки. Христина не могла зупинитися, роздирала шкіру, а в мізках прояснювалося, з кров'ю виходила вся ненависть, яку вона була не в змозі тримати в собі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍