Читати книгу - "Відьма"

верхівки дерев, та час від часу — хрускіт морозного листя. Але чому тріснула та гілка? Чи була то Катаріна? Чи не стояла вона над ним у пітьмі, коли він спав? Або… може, то був Тайлер?

«Припини!» — хрипко звелів він собі. Стів збагнув, що, перебуваючи при тямі, розмірковує над тим, чи не міг би його мертвий син вистежувати його в цьому лісі, й від того розуміння на його черепі знову натягнулася шкіра, а хребтом пробігли дрижаки.

«Воно ж все одно мало статися, так чи інакше? Оце обіцяне воскресіння — назвемо його так.»

Але він не насмілювався — просто не міг — покласти усі свої сподівання на… а дійсно, на що? Стів здригнувся і спробував стерти думку про це, але вона не хотіла зникати. Усе здавалося жахливо неприродним. Неприродною була тиша, щось неприродне було в тому, як згущувався присмерк і просочувався крізь дерева. Вчинене ним тиснуло на нього страшним тягарем. Він помацав у кишені, шукаючи мобілку, і не знайшов її — мабуть, залишив удома.

Стівові не потрібен був магічний кристал, щоб заглянути в майбутнє і побачити, що саме на нього чекає. Зараз він повернеться стежкою додому і зустрінеться з наслідками свого вчинку. Його повернення, мабуть, чекають, і він просто зобов’язаний…

Та біс уже з тим. Він не мав сміливості з ними зустрітися — поки що. Він палко сподівався на те, що Джоселін якимось чином залишилася з Меттом у лікарні святого Луки. Або що вона за першої ознаки… за будь-якої ознаки того, що Катарінині очі відкрилися, розвернулася й утекла з сином до безпечного мотелю у Ньюбурзі.

«От чому цей план був таким збіса ідеальним! Джоселін була в Ньюбурзі з Меттом… далеко і в безпеці. Може, то сама Катаріна чекала, допоки складуться сприятливі обставини… щоб не завдати нам лиха.»

Він молився і благав, щоб то було правдою, але не міг дозволити собі розкіш повірити в це.

Так, він піде стежкою, але не тією, що зиґзаґом вилася крізь Западину Філософа до його будинку. Він піде далі на південь, через Акерманс-Корнер, де долина Спай-Рок робила розворот у напрямку міста. Й тоді він оцінить ситуацію і прийме рішення. Якщо, за його раціональним припущенням, ситуація буде більш-менш нормальною, він повернеться додому і подивиться, чи не там Джоселін. Але не раніше. Адже якщо на його руках буде кров людей із Блек-Спрінга, тоді з’явиться жахлива ймовірність того, що він нестиме відповідальність і за долю своєї дружини… і він не був упевнений у своїй готовності прийняти це.

В останніх променях денного світла Стів почав спускатися пагорбом. Усе тіло боліло, а шлунок ніби підступив до горла на знак протесту, але через певний час йому здалося, що ритм ходи став нормальним. Навіть якщо він перетне Стежку Філософа, він ітиме чітко праворуч, а у протилежний бік і не гляне.

«Але що то за звуки долинали з міста минулої ночі?»

Та думка прийшла непроханою, і він приготувався боротися з нею, бо вона була настільки потужною, що, здавалося, зіб’є його з ніг. Точно, він пригадав тепер, було холодно і боляче. Зараз Стів відчував голод, у животі шпигали кольки, все тіло били дрижаки, але фізичні страждання були нічим порівняно з моральними тортурами, які йому довелося пережити. Нищівний страх пітьми, яку він вивільнив, додав до його заціпеніння якісь напрочуд хворобливі галюциногенні симптоми, ймовірно, викликані пов’язаною з панікою різкою нестачею кисню. Усе почалося зі звуків. За звуками прийшли запахи. А потім вже, натхненні тими звуками і запахами, його оточили огидні видіння, що мали позбавити його глузду… і, можливо, таки й позбавили. Він чув стогони і бачив людей, що корчилися в муках, їхні обличчя були чорними, а під пахвами і на шиях в них виднілися набряклі бубони. Але не від віспи, це була якась інша хвороба зі Старого Світу. Він чув сморід розпеченого асфальту, він бачив, як на вулицях палять смолу в бочках, намагаючись очистити сповнене міазмів повітря, і чомусь першим запалив її Піт Вандермеєр, зробивши саморобний смолоскип із просякнутих бензином джинсів, обмотаних навколо швабри, а водночас із занедбаних фасадів звисали жмути соломи — вони вказували, в які будинки проникла хвороба. Почувши запах диму, він побачив Кришталеву церкву в полум’ї. За вітражними вікнами були хворі та мертві, й усі вони кричали. В його видінні людські обличчя нагадували страхітливі маски з роззявленими ротами, і Стів відвернувся, ніби йому навіть у видінні не хотілося визнавати того факту, що горіли його друзі й земляки.

І там завжди була Катаріна. Вона весь час нерухомо стояла і лише дивилася.

Якоїсь миті перед його очима постало абсолютно сюрреальне видовище. Усі діти Блек-Спрінга були зібрані посеред міського майдану. Вони були щільно сповиті, ніби кокони, білою лляною тканиною, одні кокони були маленькими, інші — трохи більшими, зв’язані між собою величезною вертикальною мережею сильно розтягнутих простирадл. Ця конструкція здіймалася високо в небо, а формою скидалася на заокруглений конус, що дуже нагадував жіночу грудь. Можна було побачити, як із лляної тканини стирчать рожеві личка чотирьохсот дітей Блек-Спрінга, навдивовижу живі, а їхні оскляніло-туманні оченята мрійливо блищать. Але справжні тортури були уготовані для їхніх батьків, які криком кричали на вулицях, стоячи біля підніжжя цієї величної вежі, причому всі вони намагалися не тримати одне одного, оскільки знали: якщо хтось із них не витримає і вихопить звідти свою дитину, ціла конструкція завалиться з усіма наслідками, що з того випливають. А на вершині того конуса стояла Катаріна, вона, ніби чарівний материнський сосок, зі срібного глечика виливала молоко. Воно стікало навсібіч, ніби то був фонтан, побудований з досконалою симетрією, і його жадібно злизували сотні дитячих язичків.

«Вона рятує дітей, — подумав Стів, дивлячись у маренні на цю сцену. — Невже вони того не розуміють? Треба не дати їм зруйнувати цю конструкцію, адже вона рятує дітей…»

Він не знав, звідки насправді походили ці гротескові образи. Навіть у найхимерніших фантазіях він ніколи не поєднував подібне нице божевілля з такою бентежною, природною красою. Стів лежав, затамувавши подих, і дивився, ніби спостерігаючи за дивом. Але потім цей образ замиготів, і вже сосок на вибудуваній тканинній груді увінчувала не Катаріна з її глечиком молока, а Гризельда Холст, удова м’ясника, і була вона голою, як того дня, коли народилася на світ. Жінка височіла, товста і м’ясиста, над блекспрінзькими батьками. Вона завжди наділяла їх м’ясом, а тепер годувала ним їхніх дітей. Вона його народжувала.