Читати книгу - "Відьма"

З її лона нескінченними потоками, ніби плацента, витікав паштет і стікав уздовж фонтана, плямуючи чудову лляну тканину і збираючись краплинами на дитячих обличчях.

«Ні, це я бачу не насправді, — подумав Стів. — Ні, курва, це все ще якесь марення. Сто відсотків. За хвилину я прокинуся, ось побачите».

Зображення знову ніби затріпотіло — і знову там була Катаріна, чи то, може, вона й залишалася там увесь час. І раптом Стів збагнув: жителі міста бачили лише те, що хотіли бачити — тільки непристойне, зле, потворне. Катаріна творила видіння, сповнені блаженства, батьки ж знали тільки жорстокість. І тому вони мусили все це зруйнувати.

Камінь було кинуто вправно, він влучив Гризельді-Катаріні в лоб, розрізав цей «сосок», ніби канцелярський ніж. Змахнувши руками, вона похитнулася і впала на павутиння з дітей, сповитих, ніби кокони. Почувся низький свист, ніби лопнула струна контрабаса, і раптом ніби хтось виблював дітей з їхніх розмотаних обгорток на зруйнованому боці «груді». Потому вся конструкція похитнулася — і шедевр було зруйновано. Чотириста дітей злетіли у повітря, ніби ними вистрелили з катапульти. У Стіва відвисла щелепа, його рот перетворився на жахливу тремтливу діру: він побачив, як раптом на дитячих обличчях з’явилося розуміння того, що сталося, і почув їхні жалісливі зойки, сповнені страху й нестями. Батьки не пройшли випробування, і тепер їхні діти валилися на них дощем зі зламаних кісток і відірваних органів, що гучно гупали об землю. Вереск, що наростав дедалі більше, був нелюдським, він народився далеко за межею, за якою починається божевілля, і навіть у своєму маренні Стів збагнув: якщо він іще не збожеволів, то до того, як це станеться, залишилося небагато часу. А потім цей образ розтанув у його мозку, і Стів знову провалився в пітьму. Залишилася лише неясна впевненість у тому, що кінець цієї агонії він тримає у своїх руках.

Ліс перед ним розступився. Небо було майже чорним, з легким відтінком синього, а хмари на ньому — вогненно-малиновими. До Стіва прийшло дивне відчуття того, що він прибув додому, і він впізнав місце, де зараз опинився. За колючим дротом, що тягнувся уздовж стежки, були круті, замерзлі схили пасовиська в Акерманс-Корнер, де Джон Бланчард завжди випасав своїх овець. Пейзаж видавався якимось мертвим. Із трьох боків були ліси Гайленда, а нижче лежав, невидимий за гребенем, Блек-Спрінг. А далі на південний схід рельєф спускався униз до Гудзонської долини, і там можна було розгледіти мерехтливі вогники Форт-Монтґомері та Пікскіла. Там, мабуть, родини сідали за різдвяну вечерю, подарунки були вже розпаковані, каміни запалені. Ця думка сповнила його глибокою меланхолією. Містечка Гудзонської долини здавалися якимись екзотичними островами, однаковою мірою спокусливими і недосяжними.

«Та ні. Не недосяжними. Це — моє чистилище, — подумав Стів. — Якщо пройдеш випробування, на тебе чекає рай, чи не так?»

За цією думкою до нього повернулося видіння минулої ночі, й темний тягар знову звалився на нього, ніби камінь.

«Ну, і хворий же ти!» — отупіло подумав він і почав спускатися схилом назустріч Блек-Спрінгу.

Мабуть, ніщо в усьому світі не допомогло б Стівові підготуватися до зустрічі з містом, в якому він ростив своїх дітей.

Блек-Спрінг занурився у хаос. Хіба що поезія чи божевілля могли б належно оцінити ті звуки, що здіймалися до променистого неба, звуки, які він почув уже тоді, коли пройшов повз історичний водяний млин біля муніципалітету і побіг по Аппер-Резервуар-роуд. Густий, задушливий дим, що валив із центру міста, щипав Стівові очі й не давав дихати. А коли він зробив останній поворот і дістався найвищого кутка Храмового пагорба, лише тоді видовище постало перед ним у всій своїй красі.

Людське море, що вирувало на міському майдані, було втіленням чистого безумства. Вже не сотні, а дві чи три тисячі людей перетворили майдан на суцільну божевільню. Вони ревіли, лементували та запекло сварилися. Там були всі — усі жителі Блек-Спрінга. І вже не було змоги розрізнити, хто з них за що виступав. Гризельдині «М’ясні вироби і делікатеси» перетворилися на попіл, інші будинки горіли, ревучий вогонь, що освітлював юрбу, торкався верхівок дерев, тьмяним жаром забарвлював у червоне бронзову статую пралі біля фонтана, відбивався у неправильної форми вікнах Кришталевої церкви, й у відблисках вогню церква набула фантастичного вигляду — здавалося, що вона підвелася ще вище і пекельними очима спостерігала за юрмищем нечестивців. Стів спробував знайти в натовпі знайомих людей, вдивляючись в обличчя навколо, але скоро збагнув, що це неможливо. Здавалося, що людські лиця були вискоблені, на них не можна було розрізнити ані очей, ані ротів, і самі ці божевільні образи не відрізнялися одне від одного. Тепер вони були обличчям Блек-Спрінга, а сам Блек-Спрінг переживав свої найтемніші часи.

Щось змусило його повернути голову, якась, здавалося, зовнішня сила, і Стів ледве зміг стримати крик. То була Катаріна ван Вайлер. Вона стояла на одній з алей на пагорбі, спостерігаючи за видовищем внизу, прямо перед «гранд амом» з подвійною хромованою вихлопною трубою, який мав такий вигляд, ніби вже ніколи нікуди не поїде. Складаний верх і всі його вікна були розтрощені, і Катаріна стояла босоніж посеред осколків розбитого скла. Але їй, здавалося, було до того байдуже. Відьма спостерігала за анархією, що вирувала перед нею, з виглядом абсолютної безпристрасності.

— Зупини це! — закричав Стів. Він ступив їй назустріч кілька непевних кроків: його ноги майже втратили чутливість. Підійшовши досить близько, Стів понизив голос, хоча він і так, здавалося, втратив силу. — Будь ласка, примусь їх зупинитися. Не роби цього більше. Досить. Будь ласка!

Зрештою Катаріна повільно повернула до нього голову. І щойно він побачив її обличчя, як збагнув, що помилявся, бо те, що він сприйняв як безпристрасність, було насправді неймовірним шоком, віддзеркаленням його власного шоку. І тоді він зрозумів. Атож, тепер він зрозумів. Це все робила аж ніяк не відьма.

Не було ані спокути, ані відплати. То просто був Блек-Спрінг — сам по собі.

Катаріна підняла руку і показала на церкву.

«Джоселін і Метт», — подумав він… і раптом усвідомив, що вдивляється у кристально ясний образ із його марення, образ церкви, що горіла. Всередині вона кишіла привидами, але тепер серед тих привидів були його дружина і молодший син. Пов’язка на оці Метта була вологою, попелястого кольору, а обличчя Джоселін обрамлювало брудне і скуйовджене волосся. Метт відчайдушно тримався за матір, а Джоселін почала кричати, коли склепіння над її головою вибухнуло шиплячими жаринами, що закрутилися й