Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

class="p1">Насамперед перейнялися проблемами пропагандистського, якщо можна так сказати, ґатунку. 15 жовтня уряд підтримав пропозицію МЗС «в інтересах майбутнього держави роз’яснити ті невірні відомості про стан України та її ставлення до Центральних держав та до Великоросії». Крім того, уряд вирішив відправити дипломатичні місії до Вашингтона (представник — Іван Коростовець), Лондона та Парижа (Микола Могилянський), розробити та ухвалити відповідні інструкції для цих дип­місій.

Ці та інші кроки свій ефект, як не дивно, таки мали: 21 листопада уряд «прийняв до відома» повідомлення про ставлення Антанти до України і доручив генералові Рауху «інформувати представника держав Згоди Енно про можливість для нього приїзду до Києва та здійснити всі заходи, щоби Енно міг прибути до Києва».

Хто такі Енно, Коростовець, Могилянський та Раух?

Енно Еміль — дипломат. У 1918—1919 рр. — французький консул в Одесі. Фактично був представником держав Антанти на території України[151].

І. Коростовець (1862—1933 рр.). Суспільне надбання

Іван Якович Коростовець народився 1862 р. у Чернігівській губернії. Закінчив Олександрівський (колишній Царськосільський) ліцей. 1905 р. — член російської делегації на мирних переговорах з Японією в Портсмуті. В 1908—1912 рр. — посол у Китаї. З 1912 р. — посол у Монголії (Урга). Підписав угоду про автономію Зовнішньої Монголії, яка означала її визнання як самостійної держави de facto. В 1913—1915 рр. — посол у Персії, в 1915—1917 рр. — член Ради МЗС. У 1918 р. — уповноважений для переговорів з представниками Антанти в Яссах. З 1920 р. — на еміграції у Китаї та Франції. Помер у Парижі 1933 р.

Основні праці: «Китайцы и их цивилизация» (1896), «Россия на Дальнем Востоке. Воспоминания» (1907), а також спогади «Дневник русского дипломата» (1923, перевидання, 1999)[152].

Микола Михайлович Могилянський народився 1871 р. у Городнянському повіті Чернігівської губернії у дворянській родині. Закінчив Петербурзький університет, служив у дирекції Музею Імператора Олександра ІІІ та у Петербурзькій академії наук. За політичними поглядами близький до кадетів. 1918 р. повернувся в Україну. З 20 травня 1918 р. — в. о. товариша державного секретаря, голова юридично-редакційної Комісії української делегації на мирних переговорах між Українською Державою та РРФСР. Призначений послом УД до Франції, прибув до Парижа після повалення УД. З 1919 р. — на еміграції у Франції, Чехії, Швейцарії. Помер 1933 р. Масон[153].

Георгій Оттонович Раух народився 19 серпня 1860 р. в Естляндській губернії в родині генерал-лейтенанта Отто Єгоровича Рауха. Випуск­ник 5-ї Петербурзької гімназії, Пажеського корпусу (1881), Миколаївської академії Генерального штабу (1887, по 1-му розряду). Військову службу проходив на командних стройових та штабних посадах. 1903—1905 рр. — командир лейб-гвардії Кірасирського полку, генерал-майор; у 1908—1912 рр. — командир 30-ї кавалерійської дивізії. Учасник Першої світової війни. Командир 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії, начальник штабу 6-ї армії, командир 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, командир 1-го гвардійського кавалерійського корпусу, генерал-лейтенант. З червня 1917 р. — генерал від кавалерії, з листопада — на пенсії. Заарештовувався ВЧК, втік в Україну. За часів УД — представник РМ при австро-угорському військовому командуванні, голова адміністрації м. Одеси. З 1920 р. — на еміграції в Туреччині. Помер 30 листопада 1936 р. в Константинополі.

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1891); Св. Анни III ст. (1894); Св. Станіслава II ст. (1896); Св. Анни II ст. (1901); Св. Володимира III ст. (1906); Св. Станіслава I ст. (06.12.1911); Св. Анни I ст. (1913); Золота Георгіївська зброя (1915). Іноземні ордени: Франца Йосифа II ст. (Австрія, 1897), а також ордени Пруссії, Туреччини, Румунії, Болгарії[154].

Небільшовицькі російські державні та військові формації

Сучасна українська історична наука дійшла розуміння, що в гетьманському таборі існувало дві течії у питанні взаємин між РРФСР та іншими регіональними утвореннями, які виникли на території колишньої Росії.

Перша концепція, яку називають «самостійницькою» (її прихильниками числять, зокрема, Донцова, Дорошенка та Шелухіна), «базувалася на рівноправних умовах стосунків між обома країнами і виключала можливість домінації тієї чи іншої сторони».

Конкуруюча, або, як її ще називають, «консервативна», доктрина (її намагалися втілити в життя Скоропадський, Лизогуб, Василенко «та переважна більшість кабінету міністрів та оточення гетьмана») передбачала «політичне майбутнє своєї держави в рамках російської (звичайно, не радянської) федерації народів з наданням Україні найповніших прав в цьому об’єднанні»[155].

Дискусійність цього поділу зрозуміти не так важко, якщо взяти до уваги те, що «рівноправні умови стосунків» і «федеративні стосунки» — в конкретних обставинах місця та часу до певної міри це були якщо не синоніми, то поняття не зовсім уже конкуруючі. Адже федеративні стосунки за визначенням передбачають рівність суб’єктів права, які вступають у федеративні стосунки.

Крім того, вкотре наголосимо на цьому, дореволюційна, революційна та постреволюційна національна політична думка так і не спромоглася сформулювати несуперечливу концепцію можливості самостійного існування України як держави. В даному випадку це і означає «ніколи» — ясна річ, якщо не брати до уваги марення Міхновського, марення, які тільки засвідчують правило.

Глибшої рефлексії, як на наш погляд, потребують і твердження про практичну реалізацію в УД «великоукраїнської» концепції розбудови національної державності. Себто йдеться про «двовекторність» гетьманської політики, яка нібито полягала в тому, аби налагодити співробітництво з російськими антибільшовицькими силами, які самої ідеї незалежної Української Держави не сприймали і сприйняти не могли. Саме ця «двовекторна орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення, — обґрунтовує цю точку зору сучасний дослідник, — в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна»[156].

Поразка Німеччини вибору Скоропадському не залишала. Західні альянти, вірні союзницьким зобов’язанням, легітимною державою визнавали тільки небільшовицьку Росію, не визначаючи наперед форму її державного устрою! Не забезпечивши товариські, партнерські стосунки з режимами, які утворилися на уламках колишньої Росії, про подальше самостійне державне існування було годі й мріяти.

У розвідці «Загублена історія втраченої держави» та «Таємниця Михайла Грушевського» ми неодноразово цитували сучасних дослідників, які паралельно і незалежно один від одного довели: ніяких об’єктивних та суб’єктивних умов для самостійного державного існування «України» станом на 1917 р. не існувало й існувати не могло. Оскільки і «України» як такої в природі не існувало. А існувало близько шести десятків нетотожних за обставинами розвитку територій, які тільки 1939 р. були силоміць об’єднані в одній державі товаришем Сталіним та партайгеноссе Гітлером.

Теоретичні та практичні можливості для проведення самостійного зовнішньополітичного курсу зростали з кожним днем наближення до кінця Першої світової війни. 2 вересня 1918 р. уряд призначив свого представника при Всевеликому Війську Донському — ним став Славинський. Насамперед сторони врегулювали болюче питання двосторонніх відносин — про розмежування сфер впливу та відповідальності в Донецькому басейні.

14 вересня уряд уповноважив міністрів шляхів сполучення та торгу і промисловості «підписати додаткову угоду з урядом Всевеликого Війська Донського стосовно спільного регулювання питань, які стосуються Донецького басейну, і привести її в дію, не чекаючи підписання загальної угоди». 28 вересня уповноважили міністрів Гутника та Ржепецького «на ведення з представниками уряду Всевеликого Війська Донського переговорів щодо укладання торговельної та митної угод і на підпис... відповідних проектів згаданих угод».