Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

був за спалах? Вартовому раптом закортіло пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.

Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виставивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Краплі більше не пролітали, хмари все не могли розродитися дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами цокав. Він наступив на щось кругле та ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, присів, намацав руками знахідку й підняв її. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшися, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починався пологий спуск до шостого рівня Твердині, й, затамувавши подих, посвітив униз.

Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватися на захід.

CXVI

Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю.

За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутись, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити й добре постарався, готуючи приятеля до спуску. Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бруґмансії — квітах, листі, гілках, тож українець не вагався, напихаючи торбу цупким овальним листям із загостреними відростками з країв. Щоправда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі інше. Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з рослиною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух. Навіть від невеликої дози Левко ризикує шугонути сторч головою зі стіни. Лео пам’ятав настанову: тримав рот міцно стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, стежив за тим, щоби пальцями не зачепити губів чи ніздрів. На жаль, було дещо, чого ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.

Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся так, що подальші вияви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабилися (після першого спуску, під час якого Лео гойдався над прірвою, немов бульдог учепившись у канат зубами, судоми не відпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпались, як у алкоголіка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з піврічного запою). Долоні перестали пітніти. Серце стишилося, припинивши гатити в барабанні перетинки.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії й далі шарпало — вітер не послабшав, — але виття стишилось. Здавалося, негоду відтіснили невидимим звуконепроникним екраном на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Воно, неначе чиїсь гладенькі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, вилиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитися тихо, сміятися не варто, та вже не розумів чому. За мить хлопець із подивом усвідомив, що не здатен пригадати, з чого сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався мотузкою та страшенно боявся… Але чого? Чого боятися? Тут так затишно, спокійно й тепло… і… і…

Левко припинив рвати листя й тихенько загиготів. Просто так, без причини. Потім зліз нижче, влаштувавшись на товщих гілках так, щоб обіпертися спиною та випростати ноги. Ігноруючи пориви вітру, геть забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлася під ногами, він розслабився. Із подивом глипнув на майже повну торбу з квітами та листям. Що це?.. Він, що, збожеволів? На дідька йому так багато листя? Колись у нього вдома були хом’ячки, й на початку кожної осені він рвав і сушив траву, з якої протягом зими робив їм кубельця в акваріумі. Трава хом’якам подобалася більше за газети та навіть більше за деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя? І тут-таки забув, позбувся незручних думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що спричинив новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, та несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не почув, оскільки наспів долинав ізсередини нього. Хлопець незчувся, як замугикав ту мелодію, легко відтворивши вголос мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А

ХЕЕ-НА-БА-А У-А-І-ИИ У-МІ-Е-А-ОО-Я

ГИИ-У НА…

Замугикав достатньо голосно…

CXVII

Ґрему Келлі страшенно не хотілося помирати.

Мулат горбився, втискаючись у стіну, й тремтів. Від страху перед очима все пливло, шлунок стискався, готовий першої-ліпшої миті вивергнути рештки ще неперетравленої їжі. Якщо вартовий помітить мотузку, їм кінець. Їх розстріляють на місці. Для чого було сюди лізти? Він мусив зупинити тих йолопів! Він від початку знав, що задум приречений.

Промінь зупинився. Закляк на місці — ні назад, ні вперед. До тієї позиції, де під стіною причаївся Ґрем, лишалося метрів вісім, а охоронець закляк. Раптом американець зрозумів, чому саме, — з прірви долинало бравурне мугикання:

ЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И…

Ґрем не вірив у те, що чує: обриваючи отруйні квітки, зависнувши на кущоподібному деревці посеред прямовисного муру Паїтіті, Левко наспівував. Подеколи мугикання губилося в оскаженілих поривах буревію, та, оскільки вітер дув із півночі, фрагменти пісні без проблем досягали верхніх терас.

ХЕЕ-НА… У-А-І-И… У-МІ-Е-А…

Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.

«Божевільний!!! — страх помалу, проте неухильно переброджував на лють. — Ти ж поховаєш нас усіх!»

Вартовий не рухався, встромивши промінь, як важкий середньовічний спис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що чинить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, тож на півдорозі американець упав на коліна та підповзав до краю навкарачки. Над самим урвищем він затримався — зіщулився, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з пітьми. Утім, охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат наважився й, перехилившись, звісив голову якомога нижче в чорноту.

— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — якщо можна кричати пошепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив.

Не встиг він стулити рота, як небо на сході розчахнулося та сипонуло жмутком жилавих блискавок. Відстань була незначною, тож грім прикотив умить. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не заволав лише тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову та в останніх спалахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.

Вартовий дивився просто на нього.

CXVIII

Охоронець почувався некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що, як він помилився й силует — той, кого він помітив на краю тераси, — лишився позаду, за спиною?

Вітер шарпав одяг, відштовхував від провалля та постійно норовив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так,