Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутися туди, звідки прийшов.

Зненацька вартовий завмер. Йому почулося, ніби з того боку, куди він прямував, крізь завивання бурі щось пробилося. Не повертаючи ліхтар, він витягнув шию та прислухався. Наступної миті до бажання спорожнити сечовий міхур додалося нове — ще більш пекуче. Вартовому здалося, ніби все лайно, що тільки є в його організмі, раптово, мовби за командою, скупчилось у нижній частині тулуба, налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха скулився та несвідомо підігнув коліна.

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А

ХЕЕ-НА…А У-А-І-ИНИ…

Хтось співав.

Хтось співав у проваллі!

На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.

— Ой-а! — не стримався охоронець.

Важкість зсунулася кишками донизу, примусивши його стулити коліна та зігнутись. Усе ще спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався ліворуч — туди, звідкіля долинали співи, — й у світлі блискавок розгледів… Він не знав, як описати побачене… На краю прірви, скорчившись, завмерла навкарачки людиноподібна істота. Її очі хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Істота наполовину звисала над чорною порожнечею, так, начебто намірилася шугонути назад у пітьму, з якої виповзла, проте дивилася на нього!

Блискавки згасли — й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті втратити свідомість. Він застогнав. Йому знадобилося секунд десять, щоб опанувати себе та, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар у той бік, звідки витріщалася згорбатіла потвора. Промінь ковзнув по краю провалля і… висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.

Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні й ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.

— Мати Божа! — хлопчина втратив залишки хоробрості, що кволо ворушились у грудях і примушували його триматись. А ще він зрозумів: якщо стоятиме тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О Мати Божа, порятуй мене!

Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, й на сельву водночас вивергнулися тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали та неможливо викривляли промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.

Вартовий розвернувся й галопом помчав до ангара.

CXIX

Надсадний Ґремовий шепіт досягнув свідомості Левка. Хлопець почув, як згори злетіло: «Ти довбонувся, кретине?» — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові, зрозумів, що питання адресовано саме йому.

«Згори? Чому воно прилетіло згори? — проскочило в задурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»

Лео перестав співати, задер писок і промимрив:

— Господи, прийом… прийом…

А потім осягнув: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»

Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко побачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись руками, безтурботно звісивши ноги у провалля.

— Ох ти бляха! — вигукнув хлопець рідною українською та ривком видерся вище.

«Щоб я всрався! — додав подумки та знавісніло потрусив головою. — Що це було? Що зі мною?» Викид адреналіну дав змогу кілька секунд опиратися запамороченню.

Попервах у голові крутилися лише дурниці. Твердиня не хоче, щоб вони тікали та якимись чарами протидіє їм. Згодом хлопець відчув, як знайомий масний запах залоскотав ніздрі, й здогадався: в усьому винні квітки бруґмансії. Вони труять його смородом.

Через кілька секунд здійнялася злива, притлумивши аромат пелюсток, «змивши» його та привівши хлопця до тями. «Треба вшиватися. І то швидко», — Левко похапцем заштовхав у торбину кілька останніх листків і посмикав мотузку. Домовленості, що американець тягнутиме його нагору, не було, Левко мав лізти сам, одначе вони погодили сигнал про те, що нагорі все гаразд і Левку можна підійматися: Лео один раз шарпоне мотузку, на що Ґрем відповість таким самим шарпанням.

Нічого не відбулося — Ґрем не відповів на сигнал. Вода спадала важким неперервним потоком, через що українець не чув і не бачив, що діялося нагорі.

«Заснув там чи що?»

Свідомість пригасала. Левко зрозумів, що це квіти, і вжахнувся швидкості, з якою наростає запаморочення. Півтора року тому, під час одного з численних переїздів поромом зі Стокгольма до Гельсінкі, Ян Фідлер (вони тоді тільки-но познайомилися) дав Левку спробувати снюс[137], специфічний різновид тютюнових виробів. Попри безневинну назву, ця штука спричиняє серйозну залежність, у багатьох країнах її вважають наркотиком. Ян тоді шукав щось, як він висловився, «для генерального прополювання мозкових звивин» і підсів на снюс. Починалось усе як жарт: Ян запропонував, Левко погодився. Чех витяг із пласкої та круглої картонної коробки сірий пакетик завбільшки з крайню фалангу вказівного пальця, що пахнув прілими спеціями, й українець, недовго думаючи, заклав його під верхню губу. Півхвилини Левко нічого не відчував, а тоді йому так «просапало звивини», що ледве спам’ятався. Море було спокійне, 2–3 бали, не більше, а хлопець плазував палубою лайнера «MS Mariella»[138], наче за бортом бурував дев’ятибальний шторм. Під час вживання снюсу доза нікотину, що потрапляє в організм, значно вища, ніж від викурювання цигарки, позаяк під час куріння більша частина нікотину згорає. Незвичний навіть до цигарок організм Левка в буквальному сенсі вивернуло навиворіт. Сидячи в гіллі бруґмансії, українець відчував щось дуже близьке до блискавичного сп’яніння після «подушечки» бронебійного шведського снюсу.

Намагаючись не вдихати отруйного повітря, Левко витримав паузу та смикнув удруге (давай… давай же… будь ласка… відгукнись). Знову жодної реакції. «Що за чорт?» Хлопець щосили поволік канат на себе, й лише тоді линва натяглась. Левко скубнув — Ґрем скубонув у відповідь. Для певності українець повисів трохи на линві, переконуючись, що американець тримає міцно, а потому подерся нагору.

Повзти вгору було напрочуд важко. Струмини дощу змішувалися з потоками води, що стікали з країв терас, і все це летіло донизу, з кожним метром набираючи маси й швидкості. Ноги час від часу зісковзували, тому розраховувати доводилося тільки на руки. Відчуття виникало таке, наче просуваєшся всередині Ніагарського водоспаду. Траплялося, що в Левка від нестачі кисню меркло в очах. Подекуди потік ширшав так, що, навіть відштовхнувшися ногами, хлопець не міг набрати в легені повітря — рот забивало водою. Доводилося притискатися губами до стіни та короткими ковтками всмоктувати кисень.

Діставшись місця з’єднання каната з тоншою мотузкою, Левко геть знесилився. Альпіністська мотузка була надто тонкою, йому не вдавалося повзти по ній угору без опори під