Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!

Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі „Джордж і Яструб". Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.

— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.

— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.

— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.

— Чому так, Сем? — не зрозумів містер Піквік.

— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер, — пояснив містер Веллер, потираючи собі руки.

РОЗДІЛ XXXVII

оповідав, як містер Піквік за допомогою Семюела Веллера намагався пом’якшити серце містера Бенджемена Елена та угамувати лютість містера Роберта Сойєра.

Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці за аптекою, пережовуючи телячі котлети й плани на майбутнє. Від цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба та на його шанси стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.

— А вони, я думаю, — зауважив містер Боб Сойєр, — вони, Бен, я думаю, досить сумнівні.

— Що ти кажеш, сумнівне? — спитав містер Елен, загострюючи свої розумові здібності здоровенним ковтком пива.

— Та шанси ж.

— А я й забув, — признався містер Бен Елен. — Пиво допомогло мені пригадати те, що я забув. Правда твоя, Боб. Вони таки сумнівні.

— Просто дивно, як піклуються мною різні нужденні й убогі люди, — задумливо промовив Боб. — Вони стукають у мої двері і вдень і вночі; ковтають таку силу ліків, що й повірити трудно; обліплюються пластирями та п’явками з щирістю, гідною кращого вжитку; множаться з жахною швидкістю. Шість повідомлень про пологи протягом одного дня, Бен, і скрізь я маю бути присутній.

— Так що? Хіба тобі неприємне таке довір'я? — спитав містер Елен, підсуваючи свою тарілку ближче до блюда з котлетами.

— О, дуже, — погодився Боб. — Але довір'я пацієнтів, що мають зайвий шилінг у кишені, куди приємніше. Становище чудово було описане в оголошенні про передачу практики, Бен. „Широка практика". Практика й справді широка; та це й усе.

— Боб, — сказав містер Бен Елен, кладучи на стіл ніж та виделку й пильно дивлячись в обличчя свого друга. — Я знаю, як допомогти цьому.

— Як?

— Ти мусиш без найменшої затримки стати владарем Арабеллиної тисячі фунтів.

— Що дає три відсотки річно і внесена на її ім’я в Англійський Банк під розписку директора й членів ради, — додав Боб Сойєр, уживаючи банківських термінів.

— Точнісінько так, — ствердив Бен. — Вона одержить їх або дійшовши повних літ, або одружившись. До повноліття їй лишається ще рік, а до весілля, якщо ти підбадьоришся трохи, не доведеться чекати й місяця.

— Вона — вродлива й чарівна дівчина, — визнав містер Роберт Сойєр, — і має, скільки мені відомо, лише одну хибу. На нещастя, ця єдина хиба — відсутність смаку. Я їй не подобаюсь.

— На мою думку, вона сама не знає, що їй до вподоби, — зневажливим тоном кинув Бен.

— Мабуть, — згодився містер Боб Сойєр. — Але зате вона знає, що їй не до вподоби. І це — важливіше.

— Я тільки хотів би знати, — сказав містер Елен, зціпивши зуби й більше нагадуючи войовничого дикуна, який годується сирим вовчим м’ясом, роздираючи його пальцями, ніж тихомирного джентльмена, що їсть телячі котлети, — хотів би я знати, який то бандит спокусив її й намовляє одружитись. Мені здається, я задушу його своїми руками, Боб.

— А я вжену в нього кулю, нехай тільки він нагодиться мені під руку, — запевнив містер Сойєр, спинившись на мить сьорбнути пива й злісно визираючи зза кухля. — А як куля не візьме, я сам вийматиму її, і тоді вже доконаю його.

Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:

— Ти ніколи не сватався до неї, Боб?

— Ніколи, бо бачив, що то буде даремно.

— Ти посватаєшся до неї раніше, ніж мине двадцять чотири години, — рішучим тоном сказав Бен. — Вона одружиться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.

— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.

— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і після короткої паузи голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку, мій друже. Ти кохав її, коли ви були підлітками й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почуттів. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти й одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошита?

— Пригадую.

— І вона, здається, відмовилась?

— Відмовилась, — ствердив Боб. — Вона сказала, що пакунок довго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.

— Пригадую і я  — похмуро промовив містер Елен. — І після того ми з тобою з'їли те яблуко самі, по черзі кусаючи його.

Боб Сойєр, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.

Поки вони обмінювались цими зауваженнями І поки хлопчик у сірій лівреї, засмучений незвичайним загаянням обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на задишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тяг його кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом в жилетці кучера. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня й власниця.

— Мартін! — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.

— Я! — озвався той, піднявши руку до свого капелюха.

— До містера Сойєра.

— Я туди й їду, — відповів вовкуватий чоловік.

Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік стьобнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки.

— Мартін! — сказала стара леді, коли екіпаж спинився коло дверей містера Роберта Сойєра, наступника Нокморфа.

— Я! — відповів Мартін.

— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.

— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажу.

— На це я аж ніяк погодитися не можу. Ваше свідчення— дуже важливе, і ви мусите бути зі мною. Ви не повинні відходити