Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 123
Перейти на сторінку:
машиністів локомотивів вимагала, щоб максимальну швидкість усіх потягів на гілці «Лінії Джона Ґолта» було обмежено до ста кілометрів на годину. Профспілка залізничних кондукторів і працівників-мастильників вважала за необхідне зменшити довжину всіх товарних поїздів до шістдесяти вагонів.

Штати Вайомінґ, Нью-Мехіко, Юта й Арізона вимагали, щоб число потягів до Колорадо не перевищувало кількості поїздів, що проходитимуть через їхню територію.

Очолена Орреном Бойлом група наполягала ухвалити закон про гарантування засобів на існування, що мав обмежити виробництво ріарден-металу до обсягу будь-якого сталеливарного заводу. Група містера Моуена вимагала ухвалити закон справедливої частки, що дозволяв би кожному охочому споживачеві отримати однакову частку ріарден-металу.

Громада Бертрама Скаддера вимагала ухвалити закон про суспільну стабільність, що забороняв би переносити виробництво з південних штатів на нові місця.

Веслі Моуч, верховний координатор «Бюро економічного планування і національних ресурсів», раз-по-раз робив різноманітні заяви, зміст яких неможливо було логічно витлумачити і зрозуміти, за винятком того, що словосполучення «екстрені заходи» і «незбалансована економіка» виникали в цих текстах через кілька рядків.

— Даґні, яке вони мають право? — запитував у неї Едді голосом спокійним, але таким, що ось-ось ладен був зірватися на крик. — Яке право в них усе це робити? Хто їм дав це право?

Зайшовши в кабінет до Джеймса Таґґарта, вона сказала:

— Джиме, це твоя битва. Свою я виграла. Ти майстер спілкуватися з грабіжниками. Зупини їх.

Таґґарт мовив, відводячи очі:

— Невже ти маєш надію керувати національною економікою у власних інтересах?

— Я не прагну керувати національною економікою! Хочу лише, щоб ті, хто нею керує, дали мені спокій! Щоб керувати, мені достатньо власної залізниці… До того ж, я чудово усвідомлюю, що чекає на вашу економіку, якщо моя залізниця збанкрутує!

— Не бачу жодних підстав панікувати.

— Джиме, невже я маю пояснювати тобі, що лише прибуток від лінії «Ріо-Норте» рятує нас від катастрофи? Нам необхідний кожен цент, отриманий від неї, сплата за кожне перевезення, за кожен відправлений вагон.

Таґґарт мовчав.

— Ми змушені максимально використовувати кожен наш ледь живий дизель, враховуючи гострий брак локомотивів, щоб дати Колорадо належну кількість потягів. Що станеться, якщо ми зменшимо швидкість і довжину поїздів?

— Але ж вимоги профспілок теж виправдані. Коли одна за одною прогорають залізниці, а люди втрачають роботу, вони, звісно, починають думати, що підвищення швидкості на лінії «Ріо-Норте» утискає їхні інтереси; що потрібно більше потягів, щоб роботи вистачало для більшої кількості їхніх членів; вони вважають, що, послуговуючись новими рейками, ми несправедливо скористалися їхніми привілеями. І вони хочуть своєї частки.

— Своєї частки? Частки чого і за що?

Таґґарт мовчав.

— Хто відшкодовуватиме збитки, якщо замість одного потяга їздитиме два?

Таґґарт мовчав.

— Де ти візьмеш вагони і локомотиви?

Таґґарт мовчав.

– І що збираються робити ті люди, погубивши «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Я збираюся захистити інтереси «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Як?

Таґґарт мовчав.

— Як ти їх захистиш? Хіба занапастивши Колорадо?

— Як на мене, перш ніж надавати людям можливість розширяти власне виробництво, слід подбати про тих, хто взагалі не має засобів вижити.

— Якщо ви знищите Колорадо, навіть твоїм дорогим грабіжникам не буде з чого жити.

— Ти ніколи не сприймала жодних прогресивних і соціально значущих заходів. Пам’ятаю, як ти пророкувала біду, коли ми ухвалили «Засадничі норми проти розбрату», але жодної катастрофи не сталося.

— Бо це я вас тоді врятувала, бовдур ти нещасний! Цього разу я не зможу цього зробити!

Не дивлячись на сестру, Джеймс стенув плечима.

— А хто вас іще, крім мене, здатен порятувати?

Він знову промовчав.

Ця сценка, що вона її зараз згадувала тут, під землею, здавалася нереальною. Думаючи про це, Даґні розуміла, що не здатна брати участь у Джимовій битві. Не існувало засобів, що до них вона могла би вдатися проти людей, позбавлених логіки у вчинках, у проголошених на загал мотивах, у конкретних спонуках, які, зрештою, не мали й натяку на чітку та сувору мораль. Вона не мала чого сказати їм, щоб вони це почули і здатні були відповісти. Яка зброя здатна зарадити там, де вже немає розуму? На цю територію вона не могла зайти. Доводилося залишати цю царину Джимові й розраховувати на його особисте зацікавлення. Втім, від того, що особиста Джимова зацікавленість зовсім не є мотивом, що визначає його поведінку, у Даґні мурашки йшли тілом.

Поглянула на річ, що лежала перед нею: скляний ковпак, під яким лежали рештки двигуна. «Людина, яка створила цей двигун…» — раптом пригадалися їй слова; думка ця виникла в Даґні, мов крик розпачу. На мить з’явилося безпорадне бажання знайти ту людину, притулитися до неї та дозволити робити з собою все, що заманеться. Розум такого рівня має знати, як перемогти в цій битві.

Роззирнулася. В цьому чистому і раціональному світі підземних тунелів не було нічого другорядного, а також нічого важливішого і нагальнішого за пошуки людини, яка створила мотор. Даґні думала: а чи варто зволікати з цими пошуками задля суперечок із Орреном Бойлом?.. Задля спроб умовити містера Моуена?.. Задля власного герцю з Бертрамом Скаддером? Вона бачила перед собою цей двигун — довершений і встановлений на локомотив, що тягнутиме колією з ріарден-металу потяг на дві сотні вагонів зі швидкістю понад триста кілометрів на годину. І якщо це реальна перспектива, якщо досяжна для неї, то невже вона мусить відмовлятися від цього і гайнувати час, обмислюючи питання ста кілометрів на годину і меншого числа вагонів? Даґні не здатна була прийняти дійсність, де змушують не обганяти посередностей, і від цього мозок закипав. Коли його примушуватимуть жодним чином не переганяти посередностей. Вона просто нездатна була існувати згідно з такими життєвими правилами, як «жити і не рипатися», «сидіти тихо і не намагатися вилізти зі шкіри», «не старатися зробити щось краще тільки тому, що від тебе на це ніхто не чекає»!

Даґні рішуче попрямувала з підвалу до поїзда на Вашингтон.

Замикаючи сталеві двері, їй здалося, що звіддаля лунають чиїсь кроки. Спробувала вдивитися в темний вигин тунелю, але нікого не помітила; лише низка блакитних вогників мерехтіла на сірих гранітних стінах.

Ріарден не міг боротися з бандами, що вимагали правосуддя. Мусив обирати: або воювати з ними, або тримати на плаву завод. Він використав увесь запас залізної руди. І йому доводилося вибирати щось одне. Поєднувати ці задоволення не було ні часу, ні бажання, ні сили. Повернувшись, він довідався, що планової партії руди не отримано. Ларкін про це й словом не обмовився. Ріарден запросив його до себе, але той приїхав аж через три дні після призначеної зустрічі, навіть не вибачившись. Відводячи погляд, ображено буркнув:

1 ... 107 108 109 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."