Читати книгу - "Втрата"

що він жив подвійним життям. Тож ми поклали її в машину, провезли далі по шосе, потім Клейтон поставив її біля дороги і штовхнув під машину, коли я проїхав мимо. Потім ми поклали її в канаву.

— Господи! — сказав я.

— Немає такої ночі, щоб я не думав про це, Тері. Це було жахливо. Але іноді людина потрапляє в ситуацію, з якої не бачить іншого виходу, як зробити те, чого вона ніколи не зробила б за нормальних обставин. — Він знову похитав головою. — Клейтон дав мені клятву, що ніколи нікому про це не скаже. Сучий син.

— Він і не сказав, — промовив я. — Я намагався випитати в нього це, але він тебе не виказав. А тепер дозволь мені вгадати, як розвивалися події далі. Однієї ночі Клейтон, Патрисія й Тод зникають із лиця землі, ніхто не знає, що з ними сталося, навіть ти не знаєш. Потім одного дня, десь через рік, а може, через кілька років, ти чуєш телефонний дзвінок. Це Клейтон. Послуга за послугу. Він допоміг тобі прикрити вбивство Коні Ґормлі, тепер він хоче, щоб ти зробив щось для нього. Став, так би мовити, його кур’єром. Передавав гроші. Він надсилатиме їх тобі, можливо, на твою поштову скриньку абощо. А ти потайки передаватимеш їх Тес, підкидатимеш у її машину, загортатимеш у її газету — як тобі буде зручно.

Ролі дивився на мене здивованим поглядом.

— Атож, — сказав він. — Приблизно так усе й було.

— А потім, як останній йолоп, — провадив я, — я розповів тобі про те, в чому Тес призналася мені. Коли ми разом обідали. Про те, що вона одержувала гроші. Про те, що вона досі має конверти й листа, в якому її остерігали, щоб вона ніколи не намагалася довідатися, звідки надходять гроші, ніколи нікому не розповідала про це. Про те, що після стількох років вона їх зберегла.

Тепер Ролі не мав чого сказати.

Тоді я спробував підійти до нього з іншого боку.

— Як ти думаєш, чи може чоловік, який наготувався вбити двох людей, аби зробити приємність своїй матері, збрехати їй про те, що він досі не вбивав нікого?

— Що таке? Про що ти, в біса, говориш?

— Я, можна сказати, думаю вголос. Не думаю, щоб він міг. Я думаю, чоловік, який наготувався вбити двох людей на догоду своїй матері, не став би приховувати від неї, що йому доводилося вбивати й раніш. — Я зробив паузу. — А річ у тім, що до того, як той чоловік це сказав, я був переконаний, що він уже вбив двох людей.

— Не розумію, куди це ти хилиш, — сказав Ролі.

— Я кажу про Джеремі Слоуна. Клейтонового сина від іншого шлюбу, від іншої жінки, Ініди. У мене підозра, що ти про них знаєш. Клейтон, певно, розповів тобі про це, коли доручив передавати гроші для Тес. Я думав, що Тес убив Джеремі. І я думав, що він убив Ейбеґнела. Але тепер цієї переконаності у мене вже нема.

Ролі проковтнув слину.

— Чи пішов ти до Тес після того, як я тобі розповів про те, що мені розповіла вона? Чи боявся ти, що, можливо, на листі, який вона зберегла, на конвертах могли залишитися сліди, що їх судова експертиза могла б пов’язати з тобою? А якби це сталося, тоді тебе пов’язали б із Клейтоном, і він не мусив би зберігати твою таємницю далі?

— Я не хотів її вбивати, — сказав Ролі.

— Проте ти вельми досконало зробив цю справу, — сказав я.

— Але я думав, вона все одно скоро помре. Я не заберу в неї так багато часу. А потім, коли я вже це зробив, ти сказав мені про нові тести. Про те, що хвороба її не смертельна.

— Ролі…

— Вона віддала листа й конверти тому детективові, — сказав він.

— І ти взяв його ділову візитівку з дошки для оголошень, — сказав я.

— Я зателефонував йому, попросив зустрітися в гаражі для паркування.

— Ти вбив його й забрав його портфель із паперами, — сказав я.

Ролі легенько нахилив голову ліворуч.

— Як ти думаєш? Ти думаєш відбитки моїх пальців досі збереглися на тих конвертах, після стількох років? А може, сліди слини, коли я їх заклеював?

Я стенув плечима.

— Звідки мені знати? — сказав я. — Я лише вчитель англійської мови.

— Я все одно їх знищив, — сказав Ролі.

Я дивився на підлогу. Мені не просто було боляче. Мене опанував незглибимий смуток.

— Ролі, — сказав я. — Ти був для нас таким добрим другом протягом стількох років. Я не знаю, можливо, я б і мовчав про ту жахливу трагедію, яка сталася більш як двадцять п’ять років тому і яку правосуддя не покарало. Певно, ти не думав убивати Коні Ґормлі, це була одна з тих жахливих випадковостей, які іноді з нами трапляються. Мені було б важко жити, прикриваючи такий злочин, але для друга я, мабуть, міг би зробити це.

Він дивився на мене настороженим поглядом.

— Але Тес. Ти вбив тітку моєї дружини. Чудову, лагідну Тес. І ти не зупинився на ній. Я не бачу можливості подарувати тобі це.

Він сунув руку в кишеню свого довгого піджака й витяг пістолет. Я запитав себе, чи це не той самий пістолет, якого він знайшов одного разу на шкільному подвір’ї серед пляшок із-під пива та кальянів для куріння кокаїну.

— Побійся Бога, Ролі.

— Іди нагору, Тері, — сказав він.

— Ти, певно, жартуєш, — мовив я.

— Я вже купив собі будиночок на колесах, — сказав він. — Усе підготовлено. Я купив також човна. Через кілька тижнів я звідси виїжджаю. Я заслуговую на пристойний відпочинок у старості.

Він показав мені рукою на сходи й пішов слідом за мною. Напівдорозі я несподівано обернувся й хотів копнути його ногою, але я був надто повільний. Він відстрибнув на крок назад, не відвівши від мене пістолета.

— Що там діється? — гукнула Синтія з кімнати Ґрейс.

Я увійшов до цієї кімнати, Ролі — за мною. Синтія, яка сиділа за столом Ґрейс, розтулила рота, коли побачила пістолет, але слова з нього не вилетіли.

— То був Ролі, — сказав я Синтії. — Це він убив Тес.

— Що ти сказав?

— І Ейбеґнела.

— Я не вірю.

— Запитай у нього.

— Заткнися, — сказав Ролі.

— Що ти збираєшся робити, Ролі? — запитав я, повільно обернувшись біля ліжка Ґрейс. — Убити нас обох і Ґрейс теж? Думаєш, ти можеш убити стільки люду, й поліція тебе не вирахує?

— Я повинен щось зробити, — сказав він.

— А Мілісента знає про