Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

вам шкоди, якщо я прийшов поглянути на вас, коли ви спите? Що вам до того, що я біля вас, коли ваші очі заплющені? Тепер я піду. Ось я сховався за мур. Ви можете розплющити очі.

І ще жалібнішим, ніж слова, був той тон, яким вони були вимовлені. Зворушена цим, циганка розплющила очі. У віконечку не було нікого. Вона підійшла до нього й побачила бідного горбаня, який скорчивсь у покірній, журливій позі біля стіни. Насилу переборюючи відразу, що її він викликав у неї, вона тихо промовила:

— Підійдіть.

Квазімодо неправильно зрозумів порух її губ і вирішив, що вона жене його; він підвівся і, кульгаючи, опустивши голову, повільно пішов геть, не сміючи навіть підвести на молоду дівчину свій сповнений відчаю погляд.

— Підійдіть-но! — вигукнула вона.

Але він ішов далі. Тоді вона вибігла із своєї келії, наздогнала його й схопила за руку. Відчувши її дотик, Квазімодо весь затремтів. Він благально глянув на неї своїм єдиним оком і, зрозумівши, що вона стримує його, весь засяяв від радості й ніжності. Вона хотіла примусити його ввійти до своєї келії, але він уперто зупинився біля порога.

— Ні, ні, — промовив він, — пугачу не місце в гнізді жайворонка. Вона граціозно сіла на своєму ложі біля кізки, що спала коло її ніг.

Обоє — дівчина і дзвонар — деякий час лишалися нерухомими і мовчазними. Він — милуючись її красою, вона — дивуючись з його потворності. Вона відкривала в Квазімодо все нові й нові каліцтва. Від його кривих колін її погляд перебігав до горбатої спини, з горбатої спини — на єдине око. Вона не могла зрозуміти, як може існувати таке бридке створіння. Проте на всій цій потворності лежав відбиток такого суму й ніжності, що вона поволі почала звикати до свого рятівника. Горбань першим порушив мовчанку:

— Ви наказали мені вернутися?

Вона ствердно кивнула головою, сказавши:

— Так.

Він зрозумів її кивок.

— На жаль!.. — промовив він нерішуче. — Річ у тому, що я… глухий.

— Бідний! — вигукнула вона з виразом доброти й співчуття. Він скорботно посміхнувся.

— Ви вважаєте, що мені тільки цього й бракувало? Правда? Так, я глухий. Отакий уже як є. Це жахливо, правда? А ви, ви така чарівна!

У словах бідолахи звучала така глибока свідомість свого нещастя, що дівчина не знайшла в собі сили відповісти йому. Та й до того ж він не почув би її. Він провадив далі:

— Я ніколи так не відчував своєї потворності, як тепер. Коли порівнюю себе з вами, я відчуваю жаль до себе, нещасної потвори. Я здаюся вам звіром, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки. Я ж — щось жахливе — і не людина, і не звір. Я грубіший, нікчемніший і потворніший від каменя під ногами.

Він зайшовся сміхом, і ніщо на світі не могло зрівнятися з цим сміхом, що краяв серце.

Потім заговорив знову:

— Я глухий, але ви можете розмовляти зі мною жестами, знаками. Я маю господаря, який завжди так розмовляє зі мною. Я скоро навчуся вгадувати ваші бажання з поруху ваших губ, з вашого погляду.

— То скажіть, — усміхаючись, спитала вона, — чому ви врятували мене? Він уважно дивився на неї, поки вона говорила.

— Я зрозумів, — відповів він. — Ви питаєте, чому я вас врятував? Ви забули того нещасного, який одної ночі намагався викрасти вас, того нещасного, до якого другого ж дня ви прийшли на допомогу, коли він стояв біля мерзенного ганебного стовпа. За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім моїм життям. Ви забули того бідолаху, але він пам'ятає вас!

Вона слухала його, глибоко схвильована. Сльоза заблищала в оці дзвонаря, але не скотилася. Очевидно, він вважав справою честі стримати її.

— Слухайте, — сказав він, поборовши хвилювання. — Собор має високі башти; людина, яка впаде з них, помре раніше, ніж торкнеться бруку. Якщо ви побажаєте, щоб я стрибнув униз, вам не треба буде говорити й слова, досить буде одного вашого погляду.

Він підвівся. Хоч якою нещасною почувала себе циганка, усе ж ця дивовижна істота збуджувала в ній співчуття. Вона знаком наказала йому залишатись.

— Ні, ні, — відповів він, — мені не можна тут довго залишатись. Мені ніяково, коли ви на мене дивитесь. Ви тільки з жалю не заплющуєте очей. Я піду в таке місце, звідки я вас бачитиму, але ви не побачите мене. Так буде краще.

Він вийняв з кишені маленький металевий свисток.

— Візьміть, — сказав він. — Коли я вам буду потрібен, коли ви захочете, щоб я прийшов, коли вам не буде гидко дивитися на мене, засвистіть. Цей звук я чую.

Він поклав на підлогу свисток і зник.

IV. ГЛИНА І КРИШТАЛЬ

Днi змінялися днями. Спокій поступово повертався в душу Есмеральди. Надмірне страждання, як і надмірне щастя, викликають бурхливі почуття, які не бувають тривалими. Людське серце не може довго витримувати ніяких крайностей. Циганка так перестраждала, що в її свідомості залишилося тільки почуття здивування.

Разом з безпекою до неї повернулась і надія. Дівчина була поза суспільством, поза життям, але невиразно відчувала, що її повернення до нього все ж не виключене, наче небіжчиця, яка має при собі ключ від свого склепу.

Вона відчувала, як поступово віддаляються всі страшні образи, що так довго оточували її. Усі ці огидні примари: П'єрра Тортерю, Жак Шармолю стиралися з її пам'яті, — усі, навіть образ священика.

До того ж Феб був живий; вона була упевнена в цьому, вона сама його бачила. А життя Феба — це було все. Після ряду фатальних потрясінь, які все перевернули в ній, у її душі залишалося тільки одне почуття — кохання до ротмістра.

Кохання подібне до дерева, що виростає само по собі, глибоко пускає в нас своє коріння й нерідко продовжує зеленіти навіть на руїнах нашого серця.

І — незбагненна річ — чим більша сліпа пристрасть, тим вона вперті-ша. Пристрасть найсильніша тоді, коли вона безрозсудна.

Щоправда, Есмеральда не без гіркоти згадувала про ротмістра. У ній викликало жах те, що він дав себе ошукати, повірив у те, що вона, яка тисячу разів віддала б за нього життя, могла вдарити його кинджалом. А все ж таки не слід було надто суворо обвинувачувати його, бо ж вона зізналася у своєму «злочині»! Адже вона не витримала тортур! У цьому була винна вона. Краще б вона дала вирвати собі нігті, ніж вимучити таке зізнання. Тільки б раз