Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— А тепер прошу забратися звідси, — гукнула вона. — Тут наша жіноцька компанія, і чоловічій публіці вхід заборонено.

Дік засміявся, уклонився їй і спрямував коня крізь кущі бузку на дорогу.

— Хто це… хто вона така? — спитав Грейм.

— Та Пола ж, моя дружина — жінка-хлопчик, вічне дитя, найвідважніша хмарка рожевого пилку, що будь-коли втілювалася в жінку.

— Я досі не можу отямитися, — сказав Грейм. — І часто у вас тут такі штуки витинають?

— Таке, як оце, вона спробувала вперше, — відповів Дік. — Це мій Горянин. Вона з’їхала на ньому водозбігом, мов з гори на санях, а в ньому ж дві тисячі двісті сорок фунтів ваги.

— Могла поламати ноги або й скрутити в’язи і йому й собі,— зауважив Грейм.

— Еге ж, на тридцять п’ять тисяч доларів ніг і в’язів, — усміхнувся Дік. — Це стільки одна конярська спілка пропонувала мені за нього торік, коли він зі своїм приплодом позабирав призи на всіх виставках Тихоокеанського узбережжя. Ну, а Пола… вона має змогу щодня ламати такі дорогі ноги і в’язи й матиме її, поки я не збанкрутую. Але не ламає. З нею ніколи нічого не стається.

— А проте я не дав би й шеляга за її життя, якби кінь перевернувся.

— А от же не перевернувся, — відмовив Дік спокійно. — Полі завжди таланить. У неї живуча натура. Ми з нею якось попали під артилерійський обстріл, то вона була щиро розчарована, що її не влучило, не вбило й не поранило. По нас било чотири батареї, шрапнеллю, за милю відстані, і нам довелося півмилі бігти голим узгір’ям, поки сховалися. То мені навіть здалось, ніби вона зумисне бариться. А коли я сказав їй про те, вона призналася, що й справді — «трошечки». Ми з нею одружені вже понад десять років, але повір, мені й досі часом видається, що я зовсім її не знаю, і ніхто її не знає, ані вона сама себе не знає — як ото, бува, дивишся на себе в дзеркало й думаєш: що воно в біса за людина? У нас із Полою є одна магічна формула: «Кат бери, що дорого, аби любо». І нам однаково, чим платити: грішми, власною шкурою чи й життям. Таке наше правило. І воно нас не підводить. Ти знаєш, ми ще ні разу не прогадали на ціні.

РОЗДІЛ X

До їдальні зійшлися самі чоловіки. Як пояснив Форест, «у дам сьогодні своя компанія».

— До четвертої години ми навряд чи побачимо котру з них, а о четвертій Ернестіна — це одна з Полиних сестер — хоче розгромити мене в теніс. Принаймні так вона нахвалялась і присягалась.

І Грейм сидів за столом у чоловічому товаристві, брав участь у розмові про тваринницькі справи, почув багато цікавого й сам розповів дещо зі свого досвіду та вражень бувалої людини, але ніяк не міг прогнати з-перед очей образ господині — тендітну, зграбну білу фігурку у воді, на тлі мокрої й темної кінської спини. І всі дальші години, коли він оглядав призових мериносів та підсвинків-беркширів, те видиво безнастанно світилося йому перед очима. І навіть по четвертій, на тенісному корті, граючи з Ернестіною, він не раз прогавив м’яча, бо його раптом застував той самий образ: мармурово-біла жіноча постать, що силкувалася вдержатись на спині великого коня.

Грейм, хоча й не каліфорнієць родом, добре знав тутешні звичаї, отож нітрохи не здивувався, коли дами, яких він бачив у купальних костюмах, прийшли на вечерю відповідно прибрані, а чоловіки — хто як. І сам він не став дуже чепуритись, бо знав, що це було б помилкою — попри всю пишноту Великого Будинку.

Після першого удару гонга всі гості зійшлися в довгій їдальні. Відразу після другого удару з’явився Дік і гукнув, щоб подавали мерщій коктейлі. А Грейм нетерпляче дожидав появи тієї жінки, чий образ не давав йому спокою з самого полудня. Він був готовий до цілковитого розчарування. Занадто часто доводилось йому бачити, як мізернішають у звичайній одежі розкішно збудовані атлети, щоби сподіватися дуже багато від того чудовного створіння в мокрому білому шовку, коли воно з’явиться у модному вбранні сучасної жінки.

Та коли вона ввійшла, йому на коротку невідчутну мить перехопило дух. На хвильку — якраз на скільки слід — вона спинилася в склепистому отворі дверей, вималювавшись на його темному тлі, сама ясно освітлена м’яким світлом захованих ламп. Грейм аж губи розтулив, та так і не стулив їх, заворожений її красою і зачудований: він-бо вважав її тендітною лялечкою, а тепер побачив зовсім не ту крихітну фею, дитину, жінку-хлопчика на огирі — ні, він побачив вельможну даму, пишну тою пишнотою, якої часом уміють прибирати саме невеличкі жінки.

Вона здавалась — та й насправді була — вища на зріст, ніж Грейм подумав спершу, і так само зграбна та доладна у вечірній сукні, як і в купальному костюмі. Грейм відзначив високу золотаво-каштанову зачіску, і здоровий колір свіжої, чистої, білої шкіри, і прегарну поставу шиї, круглої, повної, мов у співачки, і високі груди, і сіро-блакитну сукню якогось ніби середньовічного крою з до міри вузьким, облеглим станом, широкими рукавами та золотою з самоцвітиками лямівкою.

Вона привітно всміхнулася товариству, і Грейм упізнав ту саму усмішку, що вже раз бачив у неї, коли вона сиділа верхи на огирі. А коли вона рушила до столу, Греймові раптом упало в очі, як неповторно граційно підносять важку тканину сукні її коліна — ті самі круглі коліна, що в басейні відчайдушно стискали Горянинові м’язисті плечі. Грейм завважив також, що на ній нема корсета і що вона його не потребує. І, стежачи, як вона наближається, він мимоволі бачив двох жінок: господиню Великого Будинку, пишну даму в сіро-голубій, лямованій золотом сукні — а під сукнею прекрасну статую вершниці, що її ніяке вбрання вже не могло стерти з його пам’яті.

І ось вона підійшла, і Грейма познайомлено з нею, і він подержав її руку в своїй, і почув, як вона каже: «Ласкаво просимо до Великого Будинку й до всієї господи», — і знав, що такий співучий голос може виходити тільки з цих уст, тільки з цих високих, попри її невеличку постать, грудей.

За столом, сидячи через ріжок від неї, він мимохіть крадькома розглядав її. Хоч він і розмовляв, і жартував, І сміявся з усіма, та й в очах, і в думках у нього була переважно господиня.

Давно вже Грейм не вечеряв у