Читати книгу - "Полтава"

class="p">Перед ним на широкій лісовій поляні кругом догасаючих огнищ сиділи купами трупи.

Деякі попритулювалися до себе, інші підсунулися так близько до огнищ, що полумінь лизала їх чоботи і по халявах сунулася на штани й на шинелі.

Трупи горіли, і прикрий сморід затроював студений чистий воздух.

Біля саней лежав кінь з розпореним черевом.

Декілька людей, головно старших, обсіли його, як мухи стерво... Грілися, поки разом з конем не задеревіли.

На снігу торчали порожні бочівки. В одній було ще навіть трохи горівки. Біла смерть не дала людям висмоктати її до останньої крапельки. На деревах хрипло крякали круки.

Мовчки стояв Мручко зі своїми людьми серед отсього табору трупів.

Явище було так несподіване й таке жахливе собою, що навіть найдотепніший смільчак вважав відповідним мовчати.

Йшли до бою з живими, а попали на трупів. Смерть за них ворога звоювала, студена біла смерть. Невже ж вона козацьким союзником зробилася... Сподійсь!

Мручко перехрестився.

— Хай з Богом спочивають! — прошепотів, і молитовний шепіт понісся по цілій поляні.

Та недовго молилися козаки. Живі живе гадають. Те, що сталося з ворогами, може, і їх чекало, бо мороз не м'як, а кріпшав над ранком.

Щоб огні не потухли, вкинено до них бочівки. Клепки, пересичені спиртом, спалахнули синім полум'ям, і огнища ожили нараз. Козаки відсували трупів набік, тих, що горіли, гасили снігом, котрого скрізь було більше, ніж треба, і на жар кидали драбини з возів, дошки, дишлі, а то й цілі сани, бо огонь — то було життя, погасне він — і прийде вона, біла смерть. Скорше, скорше!

Тішилися, як діти, коли сухе дерево бралося огнем і коли вітер, що починав віяти сильніше, обдавав їх димом і теплом. Декому й іскра скочила на руку або на лице, і він не сердився, лиш спокійно струшував її.

Мручко побіг до коней. Радісно іржали, побачивши живу людину. Казав їх відпинати і підводити до огнищ.

Козаки вишукували останки сіна й соломи і кормили голодних коней.

Забували про свою біду а тішилися, що врятували життя звірям. До рана, може б, і вони заков'язли, бо збідовані були і зголодовані, аж страшно. Геть драбини пообгризали і ногами відгребували мох з-під снігу. Але сніг лежав такою грубою верствою, що дібратися до землі було важко.

Перешукуючи вози й сани, знайшли кількох ще трохи теплих москалів. Лежали під купами кожухів. Вони з замерзлих товаришів поздирали одіж, поприкривалися і в той спосіб спаслися від смерті.

Побачивши козаків, дзвонили зубами, від холоду і від страху. Гадали, що врятувалися перед морозом на те, щоб згинути від козацької шаблі. Та зайвий був їх страх. Ані Мручкові, ані нікому з його людей навіть до голови не прийшло мордувати бранців. Навпаки, чутили їх, натирали снігом і вели до огнищ.

З лицарів козаки зробилися самаритянами. Щиро тішилися кождою врятованою християнською душею, мов знахідкою дорогоцінною.

На одних санях знайшлося ще одно невеличке, але повне барильце горілки.

Мручко не дав його нікому. Відшпунтував, цідив до михайлика, і по черзі обділював козаків і бранців.

— Вип'ємо за душі тих, що їм смерть відмовила трунку, — проговорював. — Але питимем уважно, бо горілка, як дівка. Кохай, та міру знай!

Та ще він того не доповів, як біля одних саней зчинився крик.

— Козак і дівчина!

— Ше живі!

— Відрятуємо їх!

Мручко з барильцем подався туди.

Були це старшинські сани з будою, що глибоко врізалися у сніг. Біля саней стояв високий стрункий мужчина у вовчій шубі. Розказував цікавим козакам, яким то способом спасся... Московські офіцери вилізли з тієї буди і пішли до огню розігріватися та випити водки. Пішли і не вернули. Замерзли... Тоді він зі своєю дівчиною, полуживий, добрів до отсих , саней, вистелених усякими шкурами, вдягнувся у вовчий тулуб а її обтулив, як міг, і так якось перетривали стужу. Але скорше святих у небі сподівалися побачити, ніж козаків.

Їх, як утікачів і ізмєнніків, москалі у Лебедин везли, а тут, гляди, така несподівана поміч!..

Мручко, почувши знайомий голос, мало барильця з рук не пустив.

— Сидір! — гукнув.

— Я, пане сотнику? — і кинулися в обійми.

— Навіть самим Меншиковим, — говорив Мручко, — я не втішився б так, як тобою. Вітай же, козаче, випий, розігрієшся! — і налив йому горілки більше, ніж другим.

— От тепер то я вже й знаю, чого мене до цього лісу, ніби вовка, тягнуло. Тебе я чув, Сидоре! А де ж твоя дівчина?

— Одарка? Вона там, — і Сидір показав на сани. Мручко не втерпів, щоб не заглянути до буди.

— А жива ти ще, Одарко?

— Спасибі, батьку, здорова, як риба, — залунав дзвінкий голос.

Випий же й ти, дівчино, за ваше й наше здоровля! і хотів її піднести михайлик, але Одарка вже добувалася з-поміж шкур, щоб привітатися з Мручком.

— Яка зустріч, яка зустріч! — тішився сотник. — Відвернись, Сидоре, і не дивися на нас, — сказав і вхопив Одарку в свої медвежі обійми.

— Як рідними дітьми тішуся вами, так мені, Боже, дай кінця війни діждати. Ходіть же, мої ви, погріємося.

І всі троє подались до найближчого огнища.

Окружйла їх товпа козаків. Віталіїся і оглядали несподіваних гостей, як мандрівців з другого світу.

Про мороз забували. Огн; горіли густо, і козаки топлива не щадили. Ціла поляна палахкотіла.

Козаки зносили і складали кругом огнищ московські кожухи, збрую, все, що небіжчикам не було вже потрібне, а живим могло ще пригодиться.

Виявилося, що й не без їжі був табор. Знайшлися сухарі, вуджене м'ясо і сало. До сухарів між козаками великих охотників не було, зате салом ніхто не гордував. Припікали його на вугликах і їли зі смаком.

— Ото дурні москалі! — жартували. — Мали сало і горілку і хотілося їм вмирати.

— Не поможе й сало, коли тепла мало, — говорив Мручко, — а щоб тепла не втратити, то треба або сильно любити, або здорово бити, а горілку тільки в міру пити. Я готовий був здорово биться, ти, Сидоре, свою Одарку кріпко любив, а москалі випили понад міру,