Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

склепінням коловорота, Лібуша Кураж, безсило звісивши голову на груди; обличчя в неї було жовте, змучене, застигле, наче в мертвої.

Петр наставив на посіпак у солдатських мундирах пістоля й наказав:

— Відв’яжіть її.

Обидва вояки зареготали.

— Зіграєте з нами партійку, пане Кукань? — сказав перший.

— Ми граємо в «шахрованку», — озвався другий. А перший докинув:

— Де там, пан Кукань занадто благородний для такої простацької гри.

І знов регіт, знову шкіряться молоді здорові зуби під намальованими вусами.

— Рахую до трьох, — сказав Петр, силкуючись не виказати почуття безсилля, що почало стискати йому горлянку. — Один…

— Два, три, — додав перший вояк. А другий гукнув:

— Шахер!

І обидва знов зареготали.

Петр натиснув курок, але в пістолі тільки зашкварчало, куля повільно викотилася з дула, супроводжувана хмаркою диму, і з негучним стуком упала на кам’яну підлогу. А голобородьки з намальованими вусами аж ревли з веселощів та ляскали себе по животах і по стегнах. Раптом з каміна вилетів кажан і зиґзаґами полетів до Лібуші, що висіла на коловороті, але наче наткнувся на невидиму скляну стіну, бо зупинився в повітрі й упав додолу, чи приголомшений, чи неживий.

Тоді Лібуша розплющила очі,’ втупила їх у Петра й прошамкотіла старечим голосом:

— Розірви оте коло, Петре, зітри кілька знаків.

В цих словах наче не було ніякого сенсу, проте голобородьки в мундирах, видно, зрозуміли їх, бо їхні розвеселені обличчя з гротескно намальованими вусами споважніли, обидва схопилися, виструнчились, а в їхніх кулаках де не взялися чорні пістолі.

— Ані руш! — сказав один.

— А то нагодуємо свинцевим бобом, — додав другий.

Цей простацький вислів у ті часи, три з половиною сторіччя тому, напевне, ще не був заяложеним, бо обидва веселі хлопці, добрі душі, зареготали. Та їхні веселощі тривали недовго, бо в ту мить відчинилися двері і ввійшов, мерзлякувато кутаючись у червону, підбиту хутром накидку, герцог Фрідландський Альбрехт із Вальдштейна.

— Ого, добрі друзі знов зустрілися, — сказав він, підходячи до одного з м’яких крісел, і сів. Можна було гадати, що за його хворими ногами доглядають якнайкраще — адже він жив у себе вдома, але ступати йому було видимо важче, ніж тоді, коли він із Петром вертався до Кеплерового дому з в’язниці, де пробув півночі без сну. — Вітаю вас, пане Кукань. Чому завдячую честь вашого візиту?

Петр відповів, що його дивує це зайве, чисто формальне запитання: коли навіть герцогові слуги — наприклад, такий собі Мартін, чиє безвладне тіло, мабуть, і досі лежить в одному з прилеглих ходів, — знають, навіщо він, Петр Кукань, приїхав до Праги і чому він наважився проникнути в підземелля герцогового палацу, то це напевне знає й сам герцог. Петр Кукань приїхав клопотатися за життя своєї приятельки Лібуші, прозваної Кураж, перед якою з певних особистих причин має поважні обов’язки і яка висить отут видимо вже напівмертва, тож він просить герцога відпустити цю жінку й дозволити Петрові забрати її з собою.

При цих Петрових словах Лібуша знов розплющила очі й кволо промовила:

— Облиш це, Петре, й розірви коло, зітри кілька літер.

— Гей, ти, припни язика, а то підв’яжемо до ноги тягар, — сказав перший із двох посіпак з намальованими вусами. А другий войовниче додав: як їй цього буде мало, то вони можуть і вогник під нею розкласти, щоб уявила, що на неї чекає, коли її пектимуть на вогнищі. З цього жарту обидва засміялись, але герцог на них гримнув:

— Не лізьте в розмову дорослих, шмаркачі, пильнуйте свого діла. Коли буде треба вистрелити в пана Куканя, пам’ятайте, що пан Кукань має під камзолом панцер, це по-перше, а по-друге — я хочу мати його живим. Тому стріляйте йому тільки в ноги. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — чіткими голосами відповіли юнаки.

— Молодці. — І Вальдштейн знову з добродушною усмішкою звернувся до Петра: — Мені дуже шкода, але я не можу задовольнити ваше прохання, пане Кукань. Доля згаданої Лібуші перебуває виключно в руках святої інквізиції, яка в процесі слідства дійшла до переконання про зв’язок Лібуші з дияволом, що, всупереч усім заходам, ужитим інквізицією, проник до ув’язненої й дав їй силу заперечувати все, в чому її звинувачують. Але напевне вистачить кількох днів, щоб вона прозріла й пом’якшила свою провину, принаймні в очах всемогутнього, спасенним признанням і каяттям.

На це Петр, охоплений відразою, сказав: досі єдиною позитивною рисою пана Альбрехта з Вальдштейна було те, що він не намагався прикидатись кимсь іншим, а був просто безоглядним хижаком і себелюбцем. А тепер гидко слухати ці святенницькі балачки, якими він намагається виправдати свою жорстокість до нещасної жінки, чия єдина провина в тому, що він, Вальдштейн, так по-дурному спіймався на оте її патякання, зване «віщуванням по кулі», яким вона добуває собі хліб, бо паскудні часи, коли вона народилась, не навчили її нічого кращого.

Вальдштейн відповів:

— У цікавій розмові, якою ми з вами розважалися тої пам’ятної ночі, коли були змушені ночувати в одній камері, я кілька разів повторив, що від свого предка-коновала ви успадкували здатність безцеремонно різати по живому. Про неї вам, до речі, нібито вже давно сказав ваш покійний друг кардинал Гамбаріні, Але те, що в Регенсбурзі було розвагою, тепер стало марною тратою часу. Говоріть, як хочете, і ріжте по живому скільки завгодно, це нічого не змінить у ситуації, а ситуація така: відьма Лібуша, на прізвисько Кураж, покине ці стіни тільки для того, щоб її відвезли на місце страти, де її спалять живцем. Так само й ви, пане Кукань, вийдете звідси тільки для того, щоб стати перед судом, на якому головуватиме генерал Гольк. А він вас, пане Кукань, палко любить, бо ви зі своїми веритаріями зіпсували йому мужню розвагу, якій він зі своїми полками віддавався в Саксонії.

— Ця