Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

розвага полягала в тому, що він убивав, грабував і палив, — сказав Петр. — І за те, що я йому перешкодив, мене мають обвинуватити в розбої?

Саме так, — підтвердив Вальдштейн. — Полки генерала Голька належать до регулярної армії, а ваші веритарії — самозванці. Тому, коли ви напали на сили генерала Голька, це був розбій, за який ви заплатите життям. Моя аргументація з правничого погляду бездоганна. Я знаю куди карколомніші звинувачення, що звели зі світу людей багато безневинніших, ніж ви.

— Зі мною не вперше стається, — відказав Петр, — що хтось могутніший хоче звести мене зі світу. А тому моє становище не сповнює мене ці подивом, ні жахом, ні почуттям кривди. Проте досі я за подібних обставин завжди точно знав, чому й чим я заважаю тому, хто силкується мене прибрати. А тепер нічого не знаю. Ви хочете поставити мене перед судом за сутичку моїх веритаріїв із солдатами генерала Голька? Але ж це тільки привід, не більше. Натомість я знаю, що діяльність веритаріїв зміцнює дисципліну і в вашій армії, пане герцогу, бо ваші солдати справді бояться попасти в руки моїм суворим, правдивим веритаріям. Звичайно, я кажу це не на свій захист, бо не маю причин захищатись і не прагну змінити вашу постанову й ваше ставлення до мене. Я знаю: це марна річ. Ставлення ваше цілком свавільне, а постанова — наскрізь ірраціональна. Проти сваволі й ірраціональності шкода висувати докази розуму й логіки. От я згадую: тої прикрої ночі, яку ми були змушені провести разом, в одній камері, ви висловили жаль, що наші життєві шляхи досі ніколи не йшли рівнобіжно й тим більше не зливались в один. Ви тоді назвали цей незаперечний факт аж ніяк не корисним для долі всього людства. Але відтоді багато що змінилося, наші шляхи помітно зблизились, хоч і не зійшлись. Тому я не розумію, як може вам, пане герцогу, заважати те, що я намагаюсь охороняти майно чесних людей від розбійників та мародерів… І чому ви підсилаєте до мене шпигів та готуєте мені плаху. Звичайно, я питаю вас про це тільки з цілком прощенної людської цікавості — або, що звучить краще й благородніше, з допитливості.

— Не говори з ним! — знову прошамкала Лібуша. — Розірви коло, розірви коло, зітри кілька знаків.

— Я тоді назвав вас, пане Кукань, великою людиною, — відповів Петрові Вальдштейн, — і вбачаю в вас велику людину й досі, хоча ваш регенсбурзький подвиг, здійснений на бажання папи, а врешті й проти його волі, був просто ляпсусом, не більше, Я вернувся на свою посаду, бо, як виявилось, без мене годі обійтись, і живу в розкішному палаці, а ви, вбогий, як і тоді, цокочете зубами в наметі, точніше кажучи — цокотіли зубами в наметі, бо віднині ви цокотітимете ними десь у темницях мого палацу. Ви й тепер велика людина, пане Кукань, хоч останнім часом трохи змінили свій образ — образ людини простосердно-правдивої, наївно-відвертої. Але я не знаю, чи ця невеличка ретуш додала щось до вашої величі чи, навпаки, щось відняла від неї. Гадаю, скоріше відняла.

— Не знаю, про яку ретуш ви говорите, пане герцогу, — відповів на те Петр, — і не знаю за собою нічого такого, чим я порушив свою давню звичку, якою не вихваляюсь, але від якої й не відступаю: говорити завжди й беззастережно тільки правду.

Вальдштейн лукаво примружив ліве око.

— Що я маю проти вас і чому вирішив усунути вас зі сфери своїх дій, тобто зі світу, бо арена моїх інтересів не менша, ніж уся поверхня нашої рідної планети? Невже це ваше запитання породжене чистою, як ви сказали, цікавістю та допитливістю? Іншими словами — ви заперечуєте, ніби, прикидаючись безневинним і ні в чому не обізнаним, удались оце до спроби зворушити моє серце й похитнути мою ухвалу знищити вас.

— Не розумію вас, пане герцогу.

— Ви нібито не знаєте, що ви претендент на чеський королівський трон?

Петр якусь хвильку помовчав.

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що цього прагнув король Густав-Адольф, а тепер цього прагне й шведський регентський уряд?

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що кардинал Рішельє, справжній володар Франції, прихильно ставиться до цього вибрику покійного Густава-Адольфа?

— Таки не знаю.

— І що отець Жозеф домігся згоди римського папи на це?

— Таки не знаю.

— І що папа, аби ви не були зовсім без титулів, відновив герцогство Страмбу, так що ви, пане Кукань, тепер справжніший страмбський герцог, ніж я — мекленбурзький?

— Таки не знаю.

— Твердите також, ніби не знаєте, що знову зробити вас герцогом треба було насамперед для того, щоб ви могли одружитися з однією симпатичною молодою принцесою, яку ви визволили з рук розвеселених Голькових солдатів?

— Таки не знаю.

— Ви наважитесь твердити також, ніби не знаєте, що для вас і для тієї принцеси, гарної, тільки, на жаль, трохи надміру довгоногої, в Страмбі опоряджають палац Гамбаріні, щоб ви мали де пробути медовий місяць, бо старий герцогський палац уже валиться?

— Таки не знаю.

— Здається, справді не знаєте, — відзначив Вальдштейн, — бо коли я сказав вам про герцогську донечку, ваші очі ожили, а щоки зашарілись. Це помітила й сердешна Лібуша Кураж — вона з досади скривилася й засопіла, хоч, підвішена за одну руку, напевне терпить жахливий біль. Але не відхиляймось від суті справи, любий пане Кукань з Куканя. Отже, вашу долю вирішено без вас. У цьому, певне, був досить мудрий намір: щоб ви сиділи тихо й не втручались у власні справи, а коли все прогоріло б, як найчастіше буває з такими проектами, щоб ви не мали ніяких претензій. Міркування досить прості й розумні. Та що вдієш: я вже про все вам сказав і в усе вас утаємничив, а тим самим проголосив над вами вирок.

— Справді, — погодився Петр. — І я дякую