Читати книгу - "Вогняна зима"

на суцільну мішанину, де все горлало, волало, стріляло, палало, гуркотіло, гуло. Сірий розгубився, чого не помічав за собою давно — раптом зрозумів, що не знає, хто тут наш, а хто — чужий, ряджені й справжні на короткий час злилися в єдину масу. Та дуже швидко все прояснилося.

«Беркут» уже вклинився в повстанський натовп, розсікаючи його навпіл.

Якась частина людей опинилася всередині створеного кільця, і беркути штовхали їх уперед, до парку, ближче до бійців із битками та кастетами.

Серед них маячили постаті зі стрічками, і попервах ті, хто опинився в пастці, бігли до них, приймаючи за своїх. Помилка відкривалася швидко й запізно, коли їх збивали з ніг та починали топтати. Тих, хто намагався підвестися, хапали під руки, волочили за ноги, тягнули під дерева, ближче до наметів, один із яких уже тлів — примудрилися підпалити.

Інша частина, яка опинилася ззовні строкатого кільця спецпризначенців, спершу відступала, потім — панічно бігла назад. Їх гнали, молотячи кийками всіх без розбору. Хто падав, того підбирали бійці, брали в полон або не возилися, товкли на місці, під стінами.

Бійня спалахнула надто швидко, і Сірому враз відкрилося — він лишається чи не єдиним, хто не бере в ній участі. Просто стоїть серед побоїща й дивиться на все, немов справжній полководець. Тоді як поруч сидів на землі й здивовано дивився на власну кров із розбитого лоба Гоша, котрому перепало від самооборонця. Трохи далі — той самий воїн, який отоварив незграбного Лисого: лежачи в грязюці, з останніх сил намагався закрити голову від ударів Хряпи та ще двох, що взялися за нього. Гоп у дикому запалі, підбадьорюючи себе реготом, поливав бензином із пляшки нерухоме закривавлене тіло без ознак життя, а інший, стоячи на колінах, намагався підпалити. З глибини парку чулися нелюдські крики болю, десь поруч знову рвонуло, у мікрофон зі сцени далі закликали припинити безлад та розійтися, погрожуючи кримінальною справою.

Сірий оговтався.

Зручніше перехопивши битку, навідліг ударив найближчого, збивши першим ударом каску, другим — розкроївши голову. Добивав ногами, уже не стримуючи себе й кілька разів підстрибнувши на збитому з ніг ворогові.

І не відразу втямив, чому це раптом на нього навалило відразу троє, з вигляду — ніби своїх, та раніше Сірий їх не бачив. Відбитися ще міг, якщо б відступив, вирвався з кліщів. Та посипалися вже з чотирьох боків, і Олег, пригинаючись, далі не випускаючи битку, рвонув через дорогу, прагнучи потрапити під прикриття «Беркуту» й перевести подих, аби піти в контрнаступ.

Не вийшло.

Його збили з ніг.

Пальці розтиснулися. Битка випала.

Удар по голові.

Дивно — Сірий розумів, що відбувається. У запалі, коли все довкола змішалося, він випадково переплутав рядженого майданівця зі справжнім.

Тепер його молотили свої.

Бо на куртці в нього майоріла синьо-жовта стрічка.

Хто б це не придумав, задум спрацював: у киплячому вариві жорстокої бійки своїх від чужих справді відрізнити неможливо.

Сірому дивом удалося скочити на рівні. Кричучи й розуміючи, що його не чують, він погнав геть, намагаючись проскочити на паралельну вулицю раніше, ніж його наздоженуть. Стояти й пояснювати, як помиляються бійці, не бачив смислу.

Беркутівець лупить когось, не звертає увагу.

Сірий пробіг за його спиною.

Знову удар. Звідки, хто — уже не бачив, не фіксував.

Тротуарна бровка стрибнула назустріч. Блиснуло в очах.

І вже як у тумані — його підхоплюють, щось говорять, кудись волочать, якось заспокоюють, він машинально перебирає ногами.

Перед тим, як світ довкруж остаточно почорнів, прийшло чергове прозріння: його ж витягнули ті, з Майдану.

За свого прийняли.

Алла. Коридор

Її переповнювала ненависть.

Раніше нічого схожого не відчувала. Пройшла, здається, усі рівні, від байдужості до цікавості, від страху до співчуття, закоханості. Ще була та лишилася надовго, мабуть, таки назавжди впевненість у власних силах. У бажанні бути корисною, умінні це робити. Алла за останній місяць відкрила в собі чимало талантів та здібностей, яких ніколи не побачила б раніше. Сидячи вдома й ритуально ходячи на роботу — так точно.

Була злість, коли бачила поранених. Злилася також на себе — коли ловила на думці, що звикла бачити кров щодня й готова звикнутися з її виглядом назавжди. Раніше мліла, порізавши палець. Тепер спокійно обробляє рани, рвані, стріляні, колоті, різані, завжди — страшні й болючі. Сварила себе за байдужість: не можна, злочинно це — звикати до вигляду крові. Люди не повинні приймати таке