Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

і я побачив, що зубів у нього тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув котлету із хліба чи м’яса і звівся.

— Ад’ю, піжон! — сказав я.

— Пока, босяк! — сакраментально і не без задоволення сказав горбань.

Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого, нових друзів заводити гріх.

Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на чергового гребеня. А під ногами не було землі, а тільки щось розхитане й рідке, і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте — це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна,— це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.

Епізод шостий. Суд нечистивих

Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три — була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи я відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.

— А що він учворив? — спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.

— Читав заборонену літературу,— сказав прямо я.

— Це проти совєцької влади? — спитав він.

— Не знаю,— мовив я.— Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.

Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас у країні такий бардак.

— Добре, їдь,— коротко сказав він.— Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?

— Ні,— мовив я.— їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.

Бригадир подивився на мене уважно; здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели він знав. Але ніколи про те не розпитував.

— Коли дружив, то поїхати тре,— сказав коротко.

Ні, він був усе-таки славний, наш бригадир. Суворий, вимогливий, не завжди делікатний, але справедливий.

І ось я вже їду в автобусі й дивлюся на знайомі засніжені краєвиди. Біля мене сидить симпатичне дівча, але я й не думаю заводити з ним розмови, бо на душі в мене печально — годі не думати про Артура. Так, утупившись у вікно, я й проїхав увесь шлях, тільки в Коростишеві вискочив покурити. Суд мав початися сьогодні, отже, я з автобуса піду прямо туди, на колишню вулицю Іларіонівську, а тепер Щорса. Безліч разів проходив мимо того будинку, але ніколи не думав, байдуже озираючи людей, що там стояли, що й мені доведеться там стовбичити, тим більше, що суд був закритий і публіки на засідання все одно не пускали.

Під судом і тепер стояли люди, декого я відразу пізнав: Артурові батьки, Лариса, Аллочка, Славкова Люда, самого Славка не було. Я підійшов до них і привітався притишеним голосом, усі відповіли, крім Аллочки, яка демонстративно відвернулася.

— А де Славко? — спитав я в Люди, яка стояла з Ларисою трохи осторонь Артурових батьків.

Вона подивилася на мене якимось порожніми очима і так само притишеним голосом, утомлено, але спокійно, почала розповідати, що зранку Славкові стало погано і піти на суд він не зміг, але послав сюди її, хоч вона хотіла залишитися біля нього, бо коли йому стає погано, а вона біля нього, не так страждає. Так-таки безбарвним, ніби байдужим, голосом вона розповіла, що в Славка знайшли статтю “З приводу процесу над Погружальським”, про яку він просто забув,— вона впала за канапу і вже там добряче припала пилом. До нього майже щодня приходив кагебіст і мучив його допитами, погрожуючи і страхаючи, а передусім домагаючись, щоб Славко сказав, хто йому ту статтю дав: чи його дядько, чи Артур? Славко сказав, що стаття прийшла йому в бандеролі без зворотної адреси із київськими штампелями, що обгортку бандеролі він викинув (була там якась невиразна книжка, а статтю в неї вкладено), самої статті він так і не прочитав, бо вже тоді загубилася — він думав, що її взяв хтось із відвідувачів. Тоді в нього почали вимагати назвати всіх, хто його відвідує, але тут Славко відповідати навідріз відмовився, бо він каліка, а люди заходять до нього з милосердя, і їх багато, не всіх він навіть знає. “Нічого, ми розберемося, хто приходить із милосердя, а хто ні, а з “вражескіх наміреній”, сказав кагебіст, але Славко все одно не назвав жодного прізвища. Тоді чорний ангел загрозив, що Славка