Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

— Бо він зрадив мою довіру. Я підтримував його всю кампанію, і він обіцяв призначити мене муніципальним юристом-консультантом. Він не дотримав слова.

Церемонію закриття було скасовано. Не було ні Ювілейного маршу, ні інсценування висадки Колумба, ні промов Гарлоу Гіґінботема, Джорджа Девіса, Берти Палмер; ні вручення, ні величання Бьорнема з Олмстедом; ні «Салюту Колумбії» чи «Старих добрих часів», співаних дружним хором. Закриття натомість перетворилося на поминальну зустріч у Фестивальній залі. Люди заходили, органіст грав поховальний марш Шопена на величезному органі, що стояв у залі. У приміщенні було так холодно, що голова зустрічі дозволив чоловікам не знімати капелюхів.

Превелебний доктор Дж. Г. Барроуз благословив усіх, а потім на прохання офіційних осіб виставки прочитав промову, яку підготував Гіґінботем для церемонії, яка планувалася від початку. Сказане в ній і нині було доречне, особливо один фрагмент: «Ми відвертаємося від найсвітлішої мрії цивілізації і готові до того, що вона розсиплеться на прах, — прочитав Барроуз. — Це неначе смерть любого друга».

Люди повільно виходили в холодний сірий день.

Рівно о 16:45 військовий корабель «Мічиган» дав залп з однієї гармати і стріляв ще двадцять разів, а тим часом тисяча людей ставала під кожен з прапорів виставки. З останнім залпом «Мічигана» великий прапор Будинку адміністрації опустився на землю. Одночасно впали й решта тисяча прапорів, а численні музиканти заграли на сурмах і фаготах у Почесному дворі «Зоряний прапор» і «Америку». Двісті тисяч гостей, багато з яких стояли в сльозах, заспівали.

Ярмарок закінчився.

Шістсот екіпажів кортежу Картера Гаррісона розтяглися на кілька миль. Процесія поволі, тихо рухалася крізь чорне море люду в жалобі. За катафалком, де лежала чорна труна Гаррісона, ішла улюблена коняка покійного — кобила кентуккійської породи, і її стремена були хрест-навхрест перекинуті через порожнє сідло. Повсюди білі прапори, які символізували Біле місто, були приспущені. Тисячі людей прийшли, начепивши значки з написом «Наш Картер», і мовчки дивилися, як екіпаж за екіпажем повз них проїжджають наймогутніші люди міста: Армор, Пуллмен, Шваб, Філд, Мак-Кормік, Ворд.

І Бьорнем.

Для нього це була важка поїздка. Він уже їздив так — прощаючись із Джоном Рутом. Виставка почалася зі смерті, і ось вона закінчується також смертю.

Процесія була настільки величезна, що проїжджала повз будь-яке місце дві години. Коли кортеж дістався цвинтаря Ґрейсленд на півночі міста, уже посутеніло і землю пойняв ніжний туманець. Довгі шеренги поліцейських стояли понад шляхом до цвинтарної каплиці з брунатного каменю. Збоку зібралося п’ятдесят членів Об’єднаного німецького співочого товариства.

Гаррісон колись чув, як вони співали й жартували на пікніку, й попрохав їх співати на його похороні.

Убивство Гаррісона немов важкою завісою запнуло місто. Тепер був час до цієї події — і час після неї. Міські газети могли б писати без кінця про наслідки великої виставки, але зараз вони здебільшого мовчали. Виставка залишалася неофіційно відкритою до 31 жовтня, і багато людей приходило попрощатися з нею, як прощаються з померлим родичем. Заплакана жінка розповіла письменниці Терезі Дін: «Це прощання, ця втрата така печальна, як і ті, яких я зазнала на своєму віку». Вільям Стед, британський редактор, чий брат Герберт розповідав про відкриття виставки, приїхав до Чикаго з Нью-Йорка вночі перед її офіційним закриттям, але навідався на територію вже наступного дня. Він стверджував, що ні в Парижі, ні в Римі, ні в Лондоні не бачив нічого настільки досконалого, як Почесний двір.

Тої ночі виставка востаннє вмикала ілюмінацію.

«Під світлом зірок озеро лежить темне й похмуре, — писав Стед, — але на берегах усе сяє золотавим світлом міста зі слонової кістки, прекрасного, наче мрія поета, безмовного, наче місто мертвих».

Як виявилося, виставці не вдалося довго стримувати інстинкти Чорного міста. Після її закриття ще багато тисяч робітників поповнили й так численну армію безробітних, і безхатченки оселилися у великих покинутих виставкових палацах. «Бідняки тяжко, надголодь пережили важку зиму після Всесвітньої виставки, — писав романіст Роберт Геррік у «Павутинні життя». — У цю красу марнотратне місто вклало всі свої сили і, показавши всьому світові прекрасну квітку своєї енергії, знесилилося… Величні шати виявилися містові завеликі… Цілі милі порожніх крамниць, готелів, багатоквартирних будинків показують, як воно зменшилося. Десятки тисяч людей, яких заманили до святкового міста аномально великою платнею, залишилися в злиднях — без права замешкати у його спорожнілих будівлях». Це був невимовно похмурний контраст. «Що за видовище! — писав Рей Стеннард Бейкер в «American Chronicle». — Який людський занепад після величі й щедрості Всесвітньої виставки, яка щойно зачинила двері! Які вершини краси, гордості, піднесення один місяць — і які безодні нещастя, страждання, голоду й холоду вже наступного місяця».

Цієї першої, лютої зими фотограф Бьорнема Чарльз Арнольд зробив геть інакшу серію знімків. На одному — Будинок машинобудування, засмічений і закіптюжений. На стіні плями темної рідини. Під колоною стоїть велика коробка — очевидно, там мешкає хтось бездомний і безробітний. «Яке запустіння, — пише Тереза Дін, побувавши в Джексон-парку 2 січня 1894 року. — Прийшовши, шкодуєш, що це бачиш. Коли б навколо не було стільки очей, хочеться здійняти руки в молитві та благати, щоб усе повернулося. Здається такою підступною жорстокістю дати нам оце видіння, подарувати нам мрію, дозволити побувати півроку в раю — а потім забрати його геть із нашого життя».

Через шість днів після її візиту почалися перші пожежі, згоріло кілька споруд, зокрема славнозвісний Перистиль. Наступного ранку «Велика Мері», подряпана й засмічена, маячила