Читати книгу - "Сьомий хрест"

себе самого! Пауль здивувався, що він досі не помітив, як змінився Гайдріх. Коли Пауль подивився на нього сьогодні вранці, він зрозумів, що Гайдріх не ризикуватиме навіть однією волосиною; він хоче тільки одного: щоб у нього завжди була робота, а на кого вона і від кого — це йому байдуже. «А може, Еммріх», — подумав Пауль. Він найстаріший робітник у цеху. Густі сиві брови, суворі очі і ріденький сивий чубчик. Колись він був стійкий член організації;: щороку ще тридцятого квітня ввечері вивішував червоний прапор на честь Першого травня, щоб він уже майорів на світанку. Пауль чомусь згадав саме про це Раніше він не звертав уваги на такі риси людини. Еммріх, напевне, тільки тому не потрапив у концтабір, що належав до кадрів незамінних висококваліфікованих робітників.

До того ж він був уже старий, і його колишній запал уже, мабуть, прохолов. Раптом Пауль згадав, що двічі бачив Еммріха в Ербенбеку в пивниці з молодим Кнауером і його друзями, хоч у цеху вони ніколи не розмовляли. Більше того, Кнауер частенько заходив до Еммріха додому. Лише тепер Пауль почав розуміти, чого люди тишкуються між собою, як той чоловік з казки, що поїв якоїсь страви й почав розуміти мову птахів. Так, ці троє зв’язані між собою, і Бергер також з ними, а можливо, й Абст. Може, Еммріх і згорнув свій прапор, але погляд його суворих очей ще пильний. «Він і його товариші, напевно, знайшли б притулок для мого Георга, — подумав Пауль. — Але я не наважуся спитати їх. Вони тримаються осторонь, нікого до себе не підпускають, вони недовірливі… А хіба вони не праві? Чого це вони мають мені довіряти? Хто я, врешті, для них? Паульхен, та й годі».

Раніше, коли хтось питав Пауля про щось таке, він говорив: «Мене не чіпайте, для мене головне, щоб моя Лізель зварила мені юшку, нехай і не дуже густу».

А тепер? А завтра? І він знову чує різкий хриплий Георгів голос, реальніший і живучіший за самого гостя, який знепритомнів у нього в кухні. «А як ти гадаєш, Паулю, — запитує цей голос, — чому вони все-таки залишили тобі цю юшку, і хліб, і пелюшки, і восьмигодинний день замість дванадцятигодинного, і відпустки, і квитки на пароплав? З доброти? З любові до людей? Вони не забирають усього цього в тебе тому, що бояться. Ти б і цього не мав, аби ми не змагалися; усе це дали тобі ми, а не вони. Довгі роки за це боролися такі, як я і ти, не боячися ні крові, ні мук». І Пауль відповів: «Нащо ти знову заводиш такі розмови?» Георг уважно подивився на нього, майже так само, як учора ввечері, коли Пауль ішов з контори пані Граббер. Георгове волосся на скронях було сиве, нижня губа покусана. «Він загине, якщо я сьогодні не знайду кого-небудь. Не можна думати ні про що інше. Але як я можу когось знайти? Погані люди зрадять, а хороші ховаються. Вони надто добре ховаються».

Он на своїх товстих ногах стоїть, мов вирізьблений з каменю, Фріц Вольтерман. Його могутні груди обвиває витатуйована синя змія з жіночою головою. Руки теж вкриті татуїровкою. Колись він був зварником на військовому кораблі. Хоробрий хлопець, він пишається своєю відвагою і знається з хоробрими людьми. Він не боїться смерті, навпаки, небезпека вабить його до себе.

Пауль подумав: «Так, Вольтерман!» Йому відлягло від серця.

Але тільки на хвилину. Потім його серце знову занило.

Йому нараз здалося, що неможливо віддати найдорожче на землі в ці відчайдушні, розмальовані синіми зміями руки. Може, Вольтерману й наплювати на небезпеку, але йому, Паулеві, зовсім не наплювати. Ні, Вольтерман не підходить.

Було вже під полудень. Пауль завжди зітхав з полегшенням, коли сонце випливало з-за даху. Коли на мідній головці індикатора блисне сонячний промінь, значить, незабаром перерва. Він подумав: «Мені треба поговорити з ним під час перерви — з тим, кого ще нема».

А може, Вернер? Він найдобродушніший з усіх. Коли двоє робітників посваряться, він кидається мирити їх.

Якщо комусь буває важко, він завжди допомагає. Вчора він, наче рідна мати, перев’язав Паулеві рану. «Може, саме він мені й потрібний! Часто тобі святий! І завжди такий спокійний. Так, він», — одразу ж сказав собі Пауль.

Мідна головка індикатора заблищала в полуденному світлі. Фідлер тихенько гукнув до нього:

— Гей, Паулю!

Пауль прогавив секунду, коли треба було опустити важіль. «Ні, — вирішив Пауль. Йога застерігав якийсь голос, хоч взагалі Пауль не був ані підозріливий, ані прозорливий. — Вернер не захоче встрявати в цю справу. Він радніше накладе сотню пластирів, владнає сотню суперечок, витре сотню сльозинок».

Фідлер удруге застеріг його:

— Паулю!

Ах, і Фідлер також. Минулого тижня, коли Бранд почав йому дорікати, що, мовляв, раніше він брав участь у всіх страйках та демонстраціях, Фідлер сказав йому напрямки:

— Часи міняються, і ми також.

Не повертаючи голови, Пауль скоса глянув на Фідлера. «Пауль і вчора якось дивно глянув на мене, — подумав Фідлер. — Може, його щось турбує?»

Фідлерові років під сорок. Це дужий, міцний чоловік.

Він любить веслувати й плавати. У нього широке, спокійне обличчя і очі спокійні. «Така відповідь Брандові, — подумав Пауль, — ще нічого не важить. Так, просто згук. Хочеш схопити рукою — і немає нічого». Протягом останніх років Фідлер з непорушним спокоєм і чемністю на все відповідав мовчанкою.

Так, звичайно, він завжди був порядна людина. «Був», — думав про нього Пауль. Так, наче колишнє життя Фідлерове уже кінчилося і він стоїть на порозі нового життя, чекаючи, поки його впустять, а він, Пауль, охороняє цей поріг.

Так, він був порядна людина! І Паулю пригадалася історія з ліфтом. Тоді саме монтували ліфт у головному корпусі і з їхнього цеху теж викликали