Читати книгу - "Ходіння по муках"

текинець рвонув коня на шкіряну куртку. — Стріляй же, чорт!

Красильников бачив тільки, як різонула крива шабля по шкіряній куртці… І зараз же вся кінна лава обрушилась на цеп. Війнуло гарячим кінським потом.

Текинці проскочили, завернули у фланг. А на ріллю з яру вже вибігали, спотикаючись, світло-сірі й чорні шинелі, по-панськи виблискуючи погонами.

— Уррррра!

Бій віддалився до залізниці. Красильников довгий час чув тільки, як стогнав комісар, порубаний шаблею. Все рідше лунали постріли, замовкли гармати. Красильников заплющив очі, гуло в голові, ломило груди. Йому жаль було себе, не хотілося вмирати. Обважніле тіло тягнуло до землі. З жалем згадав дружину Мотрону. Пропаде сама. А як же вона ждала його, писала в Таганрог: «Приїжджай». Побачила б зараз його Мотрона, перев’язала б рану, принесла б напитися. Добре б води з кислим молоком…

Коли Красильников почув матірну лайку і голоси, не свої — панські, він розплющив одне око. Йшли четверо: один у сірій черкесці, двоє в офіцерських пальтах, четвертий у студентській шинелі з унтер-офіцерськими погонами. Гвинтівки — по-мисливському — під пахвою.

— Дивись — матрос, сволоч, шпигни його, — сказав один.

— Чого там — здох… А цей — живий.

Вони спинилися, дивлячись на Ваську-жартівника, що лежав непорушно. Той, що був у черкесці, раптом гримнув шалено:

— Встань! — ударив його ногою.

Красильников бачив, як підвівся Васька, половина обличчя заллята кров’ю.

— Стать струнко! — крикнув у черкесці, коротко вдарив його в зуби. І зараз же всі четверо взяли гвинтівки напоготів. Плачучим голосом Васька закричав:

— Пожалійте, дядечку.

Той, що був у черкесці, відскочив від нього і, різко видихаючи повітря, вдарив його штиком у живіт. Повернувся й пішов. Троє нахилились над Ваською, стягаючи чоботи.

Коли добровольці, пристреливши полонених і запаливши, — щоб пам’ятали, — станичну управу, пішли далі на південь, Семена Красильникова підібрали на ріллі козаки. Вони вернулися з жінками, дітьми й худобою в станицю, як тільки обози кадетів потонули за плоским горизонтом степу, що тільки-но починав зеленіти.

Семен боявся померти серед чужих людей. Гроші у нього були з собою, і він упросив одного чоловіка відвезти його на возі в Ростов. Звідти написав братові, що тяжко поранений у груди і боїться померти серед чужих, і ще написав, що хотів би побачити Мотрону. Листа послав з земляком.

До вісімнадцятого року Семен служив у Чорноморському флоті матросом на ескадреному міноносці «Керчь».

Флотом командував адмірал Колчак. Незважаючи на розум, освіту і, як йому здавалось, некорисливу любов до Росії, — Колчак нічого не розумів ні в тому, що діялось, ні в тому, що неминуче повинно було статися. Він знав склад і озброєння всіх флотів світу, міг безпомилково визначити в морському тумані профіль будь-якого військового судна, був найкращим знавцем мінної справи і одним з ініціаторів піднесення боєздатності російського флоту після Цусіми, але якби хто-небудь (до сімнадцятого року) заговорив з ним про політику, він відповів би, що політикою не цікавиться, нічого в ній не тямить і вважає, що політикою займаються студенти, неохайні курсистки і євреї.

Росію уявляв він дредноутами (існуючими і уявними), що диміли в кільватерній колоні, і андріївським прапором, що гордо, — на страх Німеччині, — розвівався на флагмані. Він любив строгий і статечний (у стилі великої імперії) під’їзд військового міністерства із знайомим швейцаром (по-батьківському щоразу, знімаючи пальто: «Погана погода зволить бути, Олександре Васильовичу»), вихованих, елегантних товаришів по службі і замкнутий, дружний дух офіцерського зібрання. Імператор був на чолі цієї системи, цих традицій.

Колчак, безперечно, любив і іншу Росію, ту, яка вишиковувалась на шканцях корабля, — в безкозирках із стрічками, широколиця, загоріла, мускулиста. Вона чудовими голосами співала вечірню молитву, коли на заході сонця спускався прапор. Вона самовіддано вмирала, коли їй наказували вмерти. Нею можна було пишатися.

В сімнадцятому році Колчак не вагаючись присягнув на вірність Тимчасовому урядові і залишився командувати Чорноморським флотом… З їдкою гіркістю, як неминуче, він пережив падіння глави імперії, зціпивши зуби, взяв до відома матроські комітети і революційний порядок, все тільки для того, щоб флот і Росія перебували в стані війни з німцями. Якби у нього залишився один мінний човен, здається — і тоді він продовжував би воювати. Він ходив у Севастополі на матроські мітинги і, відповідаючи на задирливі промови ораторів, приїжджих і місцевих — з робітників, говорив, що особисто йому не потрібні протоки, — Дарданелли і Босфор, — бо у нього немає ні землі, ні фабрик і вивозити йому з Росії нічого, але він вимагає війни, війни, війни не як найманець буржуазії (гидлива гримаса кривила його брите обличчя з сильним підборіддям, кволим ротом і глибоко запалими очима), — «але говорю це як російський патріот».

Матроси сміялися. Жахливо! Вірні, готові ще вчора у вогонь і в воду за вітчизну і андріївський прапор, вони кричали своєму адміралові: «Геть найманців імпер’ялізму!» Він вимовляв ці слова, «російський патріот», з силою, з відкритим жестом, сам у цю хвилину готовий самовіданно померти, а матроси, — чорт їх збаламутив, — слухали адмірала, як ворога, котрий намагався їх підступно одурити.

На мітингах Семен Красильников чув, що війну хочуть продовжувати не «патріоти», а заводчики і великі поміщики, щоб загарбувати великі капітали, а народові ця війна не потрібна. Говорили, що німці такі самі селяни й робітники, як і наші, і воюють через те, що обдурені своєю кривавою буржуазією і меншовиками. Братва на мітингах шаленіла від ненависті… «Тисячу років обманювали російський народ! Тисячу років кров з нас пили! Поміщики, буржуї, — ах, гади!» Очі відкрилися: ось чому жили гірше за худобу. Ось де ворог!.. І Семен, хоч і дуже Скучив за залишеним господарством та за молодою дружиною Мотроною, стискав кулаки, слухаючи ораторів, п'янів, як і всі, вином революції, і забувалась у цьому хмелі туга за домівкою, за дружиною, вродливою Мотроною…

Одного разу з Пітера приїхав видатний агітатор, Василь Рубльов. Поставив питання: «Чи довго вам, братішки, ходити дурнями, зубами клацати на мітингах? Керенський вас