Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

піхов, припнутих до стегна, свою шаблю й відчув, як здіймається всередині чудовисько. «Пам’ятай, хто ти такий». Шкіру на пальцях протнули пазури, і хлопець заревів, коли на спині з’явилися крила.

Його накрило запаморочливою хвилею демонічного голоду, бажанням роздерти плоть і нажертися, хвилею не знаної досі сили. Перш ніж піддатися і втратити глузд, Ніколаї змахнув шаблею біля найближчої гілки, відрубавши від неї шип. Завдовжки той був майже такий самий, як лезо в руках. Король заховав шаблю до піхов і стиснув шип пазуристими пальцями. Невже він справді це зробить? Невже простромить цією штукою власне серце? Обидва їхніх серця. Він уб’є потвору. І звільниться сам.

Ніколаї почув, як чудовисько заверещало, немов збагнувши його наміри.

«Лише одному з нас судилося вижити, — заприсягнувся він. — Настав час зустрітися з королівською волею».

«Про якого короля балачка? — гуркнув усередині нього темний голос. — Ти просто байстрюк, із яким я прийшов покінчити».

Невже це його рука занесла тернове вістря? А може, це чудовисько прицілилося шипом у серце?

«Ніколаї Нікчемний, — не вгавав голос. — Брехун. Шахрай. Спадкоємець-безбатченко. Самозванець, який посягнув на трон. Я бачу тебе як облупленого».

Та ці жорстокі слова не були для Ніколаї новими. Він мирився з ними ціле життя.

«Щоб стати королем, потрібна не лише королівська кров».

«Розкажи-но мені, що потрібно, щоб керувати країною, — взялася під’юджувати його потвора. — Сміливість? Відвага? Любов до людей?»

«Усе це потрібне. — Ніколаї стиснув шип міцніше. Він відчував його вагу на долоні. — І чудове відчуття стилю».

«Але люди тебе не люблять, виродку. Хоч як би ти цього домагався. — Тепер голос лунав інакше. Холодний, знайомий, гладенький, як скло. — Скільки ти жебракував, благаючи про любов? Маленький Ніколаї був клоуном власної матері, підлабузником батька і вродливим кавалером Аліни. Вона була сиріткою, селючкою, і навіть вона тебе не захотіла. Проте ти й далі просив недоїдки з чужого стола, як увесь твій плебейський рід».

Ніколаї не без зусиль удалося засміятися: «Я зустрічав достатньо плебеїв і достатньо королів, щоб не вважати ці слова образливими».

«Як гадаєш, чому ти здаєшся їм таким негідним? На твоєму рахунку стільки заслужених медалей, флотилії кораблів, геройські вчинки, справедливі реформи. Але ти знаєш, що цього ніколи не буде достатньо. Деякі діти народжуються небажаними. Матері відмовляються годувати їх. Кидають на смерть у лісі. І ось ти тут, сам-самісінький у терновому лісі, де зможеш востаннє порюмсати».

«Я не сам. — У нього була Зоя, навіть Юрій, якщо вже про це йдеться; а ще за ними спостерігають Григорій і Єлизавета. — І ти частина цього приємного товариства».

Тепер темний голос розреготався, протяжно гуркаючи, веселощі накочували чорними хвилями.

«Тоді мерщій зроби це. Протни шипом власні груди. Невже ти справді віриш, що це матиме якесь значення? Невже гадаєш, що це зробить тебе тим, ким ти був раніше?»

До війни. До того як Дарклінґ наслав на нього своє прокляття. До вбивства Василія, до викриття батькових злочинів, до засідки у Прядці, до незліченних битв, що забрали стільки життів.

«Як гадаєш, як саме мені вдалося заволодіти твоїм серцем і так глибоко вгризтися в нього? Ти дав мені родючий ґрунт, і я вкоренився в ньому. Ти вже ніколи не станеш тим, ким був. Корні проросли занадто глибоко».

«Брехня».

Єлизавета попереджала Ніколаї, що демон спробує обдурити його. То чому ж ці слова здавалися такими правдивими?

«О, ти влаштовуєш чудові вистави. Поступки, терплячість, нескінченні добрі вчинки на доказ того, що ти залишаєшся привітним принцом, безсоромним корсаром, цілісним, щасливим і безстрашним. І все це, щоб приховати демона всередині. Чому?»

«Заради людей».

…Людей у полоні забобонів. Людей, які бояться всього незнайомого. Равка не переживе чергового розколу, чергового слабкого короля.

«Чергового слабкого короля, — голос сповнився симпатією, чимось схожим на співчуття. — Ти сам це сказав».

«Я — не мій батько».

«Авжеж, ні. У тебе немає батька. Я розповім тобі, чому ти приховуєш демона, чому прикриваєшся пóступками, дипломатією і слинявою розпачливою чарівністю. Тому що знаєш, що, побачивши тебе справжнього, люди відвернуться від тебе. Здогадаються, від яких жахіть ти прокидаєшся, які сумніви тебе мордують. Вони збагнуть, який ти слабкий, і відвернуться від тебе. Скористайся шипом — і позбудься мене. Ти однаково залишишся зламаним — з демоном чи без».

Невже протягом довгих місяців його справді переслідував цей страх? Страх, що знайти ліки не вдасться, адже його недуга не була демоном? Що темрява всередині належить не комусь іншому, а йому самому? Який він був дурень. Болю від усіх страждань під час війни, ухвалених ним рішень, життів, які він урвав кулями, клинками й бомбами, не зможе вилікувати жодна магія. Виходить, він просто був людиною. І в цьому не слід звинувачувати демона. Він може очистити своє тіло від чудовиська, але суміш сорому й жалю залишиться з ним назавжди. А що станеться, якщо знову розпочнеться протистояння? Від цієї думки Ніколаї знесилився. Війна мала скінчитися.

Демон лунко розреготався.

«Не для тебе, — промовив голос. — Не для Равки. Вона ніколи не закінчиться».

Ніколаї знав, що прийшов сюди з певною метою. Позбутися демона. Врятувати свою країну. Врятуватися самому. Та це не обов’язково одне й те саме. Він не зможе повернутися. Не зможе зцілитися. Не зможе повернути з небуття загублену частину себе. То який із нього ватажок?

«Відклади шип».

Шип? Ніколаї більше не відчував його в руці.

«Відклади шип. Перемога чекає на нас не щодня. Не кожному солдатові вдається врятуватися. Ця країна не переживе пригніченого короля».

Ніколаї завжди вважав, що вони з Равкою — єдине ціле. Але король хибно розумів цей зв’язок. Він не заплакане дитя і навіть не потопельник. Він назавжди залишиться солдатом на вічній війні, йому ніколи не вдасться відкласти зброю й загоїти власні рани.

«Відклади шип, юний королю. Невже ти не заслужив хвильки перепочинку? Невже не стомився?»

Стомився. Святі, він страшенно стомився. Ніколаї вважав, що звик до своїх шрамів, але ніколи не розумів, скільки сили волі знадобиться, щоб приховати їх. Він воював, жертвував собою і стікав кров’ю. Довгі дні минали без відпочинку, а довгі ночі — без сну. Все заради Равки, все заради ідеалу, якого він ніколи не досягне, і країни, яка ніколи ним не цікавитиметься.

«Хвилинка спокою, — шепотів демон. — Це право ти заслужив».

Право вмити руки й забратися з нескінченного поля бою, припинити вдавати, наче він кращий за власного батька, поштивіший за власного брата. Він заслуговує на це, чи не так?

«Так, — тихенько наспівував демон, — зі мною Равка знайде тиху гавань».

Зоя ніколи йому не пробачить, але рухатиметься далі. З власними втратами й ранами. Зоя не зупиниться на спочинок.

«Сталь заслужена, ваша