Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

величносте», — сказала якось його безжальна головнокомандувачка.

А що заслужив він? Чим володів? Що за правом належало йому?

Ніколаї знав, що Зоя відповіла б так: «Ти не володієш нічим».

«Сталь заслужена. Пам’ятай, хто ти такий».

«Байс-с-стрюк», — засичав демон.

«Я — Ніколаї Ланцов. У мене немає права на це ім’я».

«Самозванець», — завивав голос у темряві.

«Я — Ніколаї Ланцов. У мене немає права на корону».

Та він може щодня докладати всіх зусиль, щоб заслужити його. Якщо наважиться рухатися вперед із раною в серці. Якщо наважиться бути тим, ким є, а не молитиметься про повернення до себе колишнього.

Можливо, чудовисько мало рацію. Людям, можливо, ніколи не вистачить того, що Ніколаї зробив і ще робитиме. Можливо, якусь його частину ніколи не вдасться зцілити. Можливо, він ніколи не стане справжнім шляхтичем чи по-справжньому гідним королем. Зрештою, можливо, він — це лише кмітлива голова мрійника з кучмою волосся. Та одне Ніколаї знав напевно: він не вгамується, поки спокій не запанує в його країні.

А ще він ніколи не покине пораненого, навіть якщо цей поранений — він сам.

«Ніколаї Нікчемний, — загарчав демон. — Равка ніколи не буде твоєю».

Напевно, не буде. Та, якщо ти щось любиш, то рук не опустиш ніколи.

«Пам’ятай, хто ти такий».

Ніколаї знав. Він був королем, котрий лише почав припускатися помилок. Він солдат, для котрого війна не скінчиться ніколи. Він покинутий у лісі байстрюк. І він не боявся померти вже сьогодні.

Хлопець схопив шип і простромив власне серце.

Чудовисько заверещало. Та Ніколаї не відчував болю — просто запекло у грудях від вогню, що там зайнявся. На мить він подумав, що помер, але розплющив очі й побачив навколишній світ: терновий ліс, сутінкове небо, золоту кулю. Коротенької секунди вистачило, щоб здивуватися, чому Єлизавета досі не звільнила Зою. А тоді він побачив потвору.

Перед ним, немов застрягнувши в дзеркалі, висіло чудовисько. Крила повільно розтинали повітря. А на тому місці, де мало бути серце, світилася крихітна скалочка світла. Терновий шип. То ось який він, цей демон. Темна пляма, що керувала ним, гралася ним, силоміць заволоділа його волею.

«Я — чудовисько, а чудовисько — це я». Вони були не такими розрізненими, як йому хотілося вдавати, та хлопець пригадав Єлизаветині слова: «Виживе лише один із вас».

Час було вбити демона й покласти цій історії край. Ніколаї потягнувся до свого меча.

Проте йому не вдавалося поворушити ні руками, ні ногами. Терновий ліс міцно схопив його, обплітаючи тіло та впиваючись вістрями в плоть.

Смола й далі наповнювала золоту кулю навколо Зої, попри те що вони вже викликали чудовисько. Дівчина кричала й гупала кулаками в стінки.

Щось було жахливо не так.

Ніколаї закричав, коли руку протнув несподіваний пекучий біль. Подивившись ліворуч, він побачив, що долоню розітнув терновий шип. Ще один простромив праву долоню, а інші два прокололи ступні.

— Я знаю, що тобі дуже боляче, — озвалася Єлизавета, з’являючись у підліску, — але шипи завадять тобі розігнати темряву.

— Що це означає? — важко дихаючи, перепитав король. Він спробував вирватися, та від болю запекло все тіло.

— Я сподівалася, що ти просто дозволиш чудовиську взяти гору. Що твій демон переможе. Це б значно все спростило.

Свідомість Ніколаї заборсалася, щосили намагаючись зрозуміти сенс жінчиних слів.

— Ти ув’язнена в цьому місці, — нагадав він. — І після всього, що сталося, тобі навряд чи хочеться тут залишатися.

— Аж ніяк! Межі Зморшки залишаться неушкодженими, і мої побратими не зможуть звільнитися від кайданів. Але я звільнюся, адже пов’язана з ним.

Королю не довелося перепитувати, кого саме вона має на увазі.

— Із Дарклінґом.

Свята коротко кивнула.

— Зі справжнім королем Равки. Його душа завжди жила в його силі. А тепер їй просто потрібна фізична оболонка.

Хаща розступилася, і Ніколаї побачив на ношах із гілля бліде тіло.

«Це неможливо». Він на власні очі бачив з берега Зморшки, як Дарклінґ згорів… однак перед ним лежало чоловікове тіло, ціле й неушкоджене.

Це, мабуть, якась ілюзія, геніально виготовлена копія.

Поряд із ношами, відкинувши аркуші з літургічним равканським текстом, стояв Юрій. Він був убраний у рясу з чорних троянд, прикрашену затемненим сонцем.

— Пробачте мені, — покаянно озвався чернець. — Я шкодую, що мені довелося так вчинити. Мені хотілося б, щоб ви обидва пережили сьогоднішній день. Але Беззоряний Святий — найбільша надія Равки. Він мусить повернутися.

«Здається, я не знаю, про що молитися».

— Ну ж бо, Юрію, — поквапила його Свята. — Ця честь належить тобі.

Ніколаї пригадав хлопцеве лопотіння, коли вони опинилися в Зморшці Святих. «Усе, як було обіцяно». Подумав про звивисту лозу, яку Єлизавета так заспокійливо опустила ченцеві на плече. Вона не намагалася розрадити його, а боялася того, що ще він міг вибовкати. «Юрієві сьогодні теж випала роль». Він запевняв, наче бачив Дарклінґа у видіннях.

Юрій наблизився до тіньової потвори й потягнувся до застряглої в її серці розпеченої скалки. Ніколаї раптом чітко зрозумів, що варто хлопцеві висмикнути шип із грудей чудовиська, як усе скінчиться.

— Не слід робити цього, Юрію. — Благання у власному голосі йому не сподобалося. Королю не годиться благати. — Не роби цього.

— Ви хороша людина, — озвався чернець, — та Равці потрібен хтось більший за звичайну людину. Хлопець потягнувся і вхопився за шип.

«Ні». Ніколаї цього не дозволить. Він уже відчинив двері. А тепер час був увійти до них. Чудовисько не було Дарклінґом, поки що не було; воно досі залишалося чимось іншим, чимось, що мріяло про власне життя, мало свої смаки й прожило з королем три роки.

«Чому ти ховаєш демона?» Тому що той був розлючений, голодний, переповнений збоченої звірячої жаги. І нехай Ніколаї це не подобалося, ці риси досі залишалися частиною його єства. «Схожі речі притягуються». Він змагався з демоном. А тепер нагодує його.

Ніколаї заплющив очі та зробив те, що наказував йому темний голос. Він відпустив досконалого принца, гарного короля й натомість потягнувся до всього болючого й ганебного, що так старанно приховував. У цю мить він більше не був добрим, милосердним чи справедливим. Він став чудовиськом. І відкинув своє смертне тіло.

Розплющивши очі, Ніколаї побачив Юрія під іншим кутом — досить близько, щоб роздивитися його замацані пальцями окуляри й жорстке волосся миршавої борідки. Хлопець відчув, як ляснули в повітрі крила, відчув, як шалено загупало демонове серце. Король несамовито загарчав і кинувся на ченця.

31

Ніна

Час потрібно було розпланувати до секунди. Берегиня зі своїми Джерельницями повернуться після півночі, упоравшись зі справами в палаті на фабриці. Ніна не хотіла стикнутися з ними, та водночас вона мусила переконатися, що матиме достатньо часу, щоб звільнити дівчат, закласти вибухівку й виїхати