Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

хвіст руйнівних значень. Обмежені, самозакохані, пихаті сліпці, яким ніхто не заперечив. Не наважився. А може, якби вчасно зробив це, не пішло б усе шкереберть? Війна багато що розставила на свої місця, показала нутро кожного з нас. Показала нам самим наші можливості й межі, злети тих, про кого ніколи б не подумали, і падіння ідолів.

Я не знаю, наскільки вони усвідомлювали це. Наскільки їм узагалі залежало що-небудь осмислювати. Гра захоплює, азарт підмінив рефлексії, в людині прокинувся звір. Якби були чесними з собою і з матерією, вони повелися б інакше, дібрали б докорінно відмінні слова, але це не так ефектно — ось що головне. Декотрі були тут, Майдан — відкрита спільнота. Приїхали попіаритися, їм цього ніхто не закидав, вони були серед нас, одними з нас, ми прийняли їх з відкритими обіймами. Коли ж запахло смаленим, миттєво звітрилися. Найскрутніші місяці їх не було — вони поринули в себе, в роздуми. Саме тоді, коли ми їх найдужче потребували — ви не уявляєте, як ми жадали слів підтримки! Як праглося слова — привітного, теплого, світлого; ціннішого за будь-що інше. Найдорожча коштовність. Знаєте, ті недолугі політики, які приходили, підібгавши хвіст, а декотрі проводили з нами не так уже й мало часу, найгірші миті, викликали тоді більше симпатії. Опинилися при владі, а ми програли? Я так не вважаю: ми не програли. Вони завжди там були, вони — частина системи і займаються тим самим, що і їхні попередники, — людину годі перекроїти: її думки, звички, алгоритм, вони не спізнали потрясіння, в них не відбулося справжнього очищення, вони так і не схаменулися, однак, попри все, ми не програли.

Потім спалахнула війна. Її розвʼязали задовго до того, як до нас вдерлися російські танки. Я звернула на них увагу — дивні особи, войовничі й аґресивні, вони мовби нізвідки виринали серед нас, а потім так само зникали, вони не були частиною Майдану; в багатьох містах їм вдалося спровокувати людей на погроми державних установ, емоції доведених до відчаю можна зрозуміти, ми впали в дилему — це була формально наша рідна держава й одночасно покруч, ворожий суспільству і цінностям, які ми сповідували. Погромами скористалися ті, які небавом вигулькнули в Криму, а за тим на Донбасі. Як не в двері, то через вікно.

В той час, як прямо з Майдану десятки вирушали добровольцями на фронт, оскільки молода країна мала найбільше в Європі лампасистих генералів, але не мала армії — елементарного бинта, щоб перевʼязати рану; в той час, як звичайні громадяни, які виконували мирні, далекі від війни професії, кинулись голіруч обороняти країну проти ворожих танків, один з оракулів розродився шпальтою, в якій плакався, який він старий і непридатний і взагалі мало не каліка. Він злякався — не кожний однаково стійкий, проте міг би принаймні промовчати. А він ще ж був у розквіті віку, щойно лаштувався вкотре одружитися... Мені стало соромно, пекуче соромно. Це було гидко. На тлі Василя Сліпака, який покинув сцену паризької опери, щоб загинути, обороняючи рідну країну, яка виштовхнула його, як виштовхнула у світ сотні тисяч своїх громадян, вони втратили для мене моральне право говорити. Я облишила таке читати. Зате коли привид загальної мобілізації зник, вони хутко вернулися до звичної катеринки, завертіли її ще гучніше — щоб заглушила голос сумління. Комусь дано хоробрість іти з деревʼяним щитом на металеві кулі, комусь — мріяти, комусь — творити, комусь — оспівувати, комусь — оплакувати, а таким, як ці, — скиглити. Тепер він уже відверто наскакував на не таких, ладний відсікти разом з Кримом і Донбасом підозрілі території, пів-України, майже всю Україну, де не розмовляють українською або не достатньо такою, як він. Відгородитися, не приймати біженців, не чути й не бачити, оточивши себе неприступним муром. Цим він зневажив тих, котрі повірили — в Майдан, у себе, в перспективу, у спільну домівку, де кожний зміг би здійснитися; у мрію, яка почала набувати виразних обрисів. Хто там, на Майдані, переходив на українську, відкривав її, вона ставала для них рідною — вони поверталися до неї по трьох сотнях років розлуки, як повертаються до рідної матері. Я бачила це преображення. На Майдан нас вивела спрага нормального життя, цього ніхто не заперечить.

Інший такий, коли вибухнула війна, запостив, що він боягуз і не може нічого з цим вдіяти. Його ніхто не питав і тим більше не осуджував. А невдовзі він уже визначав, хто «ватник», а хто ні. Вказував, кого я маю викинути з друзів, вимагав цього від мене; я відфрендила його. Я ніколи не бачила його особисто. Згодом я зустріла його, він представляв на арсеналі свою дитячу книжечку. Я подумала, чого він може навчити дітей, мені кортіло підійти і запитати його про це, однак я передумала. Не варто. Я просто проминула стенд. Я впевнена, що він не впізнав мене. Й відразу була винагороджена — побачила Художника з Майдану. Він теж відразу впізнав мене. Він працював ілюстратором книжок. Ми довго сиділи і пили каву. Ми спілкувались про мир, не про війну.

Батьки моєї матері приїхали з Росії, моїй матері ще не виповнилося чотирьох років. Коли лаштувалися віддавати її в перший клас, мій дідусь запитав мою бабцю, до якої школи віддавати — української чи російської.

— До української, безперечно. Ми ж в Україні.

Він знав, що вона так відповість. Усі рішення вони приймали спільно, проте останнє слово було за бабцею. І я теж ходила до української школи, хоча до російської було ближче і там були просторі, світлі класи з великими вікнами, спортивним залом, у новій прекрасній будівлі, що мовби насміхалася з нашої української школи.

Я знаю, що це рідкість, велика рідкість, і все одно. Ми можемо скільки завгодно фіксуватися на чомусь, але воно не замінить порядності, цього критерію критеріїв — незрівнянно важливішого за всі інші. Я знаю, що зараз це здається не так, але це — самоомана. Порядність завжди на часі. Немає нічого, що було б важливіше за неї.

Невдовзі дідусь із бабцею переїхали в Смілу, де моя мати на відмінно закінчила десятирічку. Потім вони вернулися в Росію, а мати залишилася: вона вже зустрічалася з моїм батьком.

Я писала їм листи українською, і вони мені українською відповідали. Я рада, що в мене склалося саме так. Ця ситуація була винятком з правила, я свідома цього і пишаюся. Вона мовби перекреслювала несправедливість, заперечувала, стверджуючи, що може бути й інакше, проте не могла зупинити русифікації — цілеспрямованої, бездушної, насильницької.

Я перестала звертати на тих оракулів увагу, відбувся остаточний розрив, я навчилася