Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

як це роблять короткозорі, голову з прилизаним, як у хворого, і надто відрослим на шиї волоссям, і з величезними окулярами на носі, які туманили його блискучі, пронизливі очі, — що крізь скельця здавалися ще меншими, — і впиналися до крові в ніжне перенісся.

Часом його навідувала служниця Роза. Вона обережно розкривала йому очі на вади годувальниці і задля перестороги переповідала все, що казали про неї сусідки. Чезаріно стенав плечима. Він підозрював, що Роза говорить усе те від образи, — адже вона з самого початку, бажаючи лишитися в домі, пропонувала вигодувати дитину стерилізованим молоком, вона нібито бачила багатьох матерів, які так роблять, і дуже задоволені. Зрештою, Чезаріно довелося з нею згодитися й вигнати годувальницю, яка була на другому місяці вагітності. На щастя, дитині від зміни годування нічого не сталося, завдяки добрій старенькій, що була рада-радісінька повернутися на службу до двох сиріт.

Хоч як важко це йому далося, Чезаріно міг нарешті втішатися спокоєм. Він знав, що Нінні в надійних руках і тепер можна спокійно вчитися й працювати. Повертаючись увечері додому, він бачив там лад і затишок: Нінні ошатний, як наречений, вечеря смачна, постіль м’яка. Це було щастя. Перші слова, перші милі міни Нінні — Чезаріно мало не шаленів з радості. Кожні два дні він зважував малого, побоюючись, що той почне худнути від штучного годування, хоча Роза його заспокоювала:

— Хіба ви не бачите, він скоро буде важчий за мене! Сопілки з рота не випускає!

Сопілкою вона називала смоктунчик.

— Агов, Нінні, а зіграй-но нам сонатину!

Нінні не примушував себе просити двічі, йому не подобалось, коли інші хапалися до його сопілки, він хотів тримати її сам, як справжній дударик, а насмоктавшись донесхочу, блаженно заплющував свої милі оченята. І Чезаріно, і стара служниця дивилися на нього з захватом, і коли малий, ще не закінчивши смоктати, бувало, засинав, вони тихенько вставали і, тамуючи подих, навшпиньки несли його до колиски.

І Чезаріно, з подвоєною енергією взявшись до навчання, тепер уже цілком певний успіху, осягнув нарешті дійсні причини поразки Наполеона при Ватерлоо.

Але одного вечора, коли він, як завжди, прибіг додому, бо йому хотілося швидше поцілувати Нінні, на порозі його перепинила Роза. Дуже хвилюючись, вона повідомила, що якийсь пан хоче поговорити з ним і чекає вже з добрячих півгодини.

Чезаріно побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти, високого на зріст, гарної постави, вбраного в чорне, — ніби в глибокій жалобі, — сивоволосий, смаглявий, вигляд суворий і похмурий. Він підвівся, коли пролунав дверний дзвінок, і чекав у їдальні.

— Ви хочете поговорити зі мною? — запитав Чезаріно, розглядаючи його насторожено й неприязно.

— Так, наодинці, якщо дозволите.

— Прошу, проходьте.

І Чезаріно показав на двері своєї кімнати, пропустивши незнайомця вперед, потім зачинив їх тремтячими руками, обернувся і, перемінившись на обличчі, суплячи брови, мружачи за скельцями окулярів очі, запитав:

— Альберто?

— Так, Роккі. Я прийшов…

Чезаріно підступив до незнайомця з обличчям, спотвореним судомою, так ніби збирався напасти на нього.

— Навіщо? Навіщо ви прийшли у мій дім?

Той відступив, зблід, але стримався.

— Дайте мені сказати. Я прийшов з гарними намірами.

— Якими намірами? Моя мати померла!

— Я знаю.

— Он як, ви знаєте?! І вам цього мало? Ану, вимітайтеся звідси геть, а то пошкодуєте!

— Даруйте, але…

— Так-так, пошкодуєте! Пошкодуєте, що прийшли мене ганьбити…

— Та ні ж бо, я перепрошую, ви не зрозу…

— Для мене бачити вас — уже ганьба! Так, синьйоре! Чого вам од мене треба?

— Але… вибачте… Якщо ви дасте мені сказати… Заспокойтесь! — знову заговорив відвідувач, ошелешений цим нападом. — Я все розумію… Проте мушу вам сказати…

— Ні! — тремтячи від люті й стискаючи свої слабкі кулачки, рішуче вигукнув Чезаріно. — Годі, я нічого не хочу знати! Не хочу жодних пояснень! Досить і того, що ви посміли прийти! Забирайтеся геть!

— Але тут мій син, — заперечив Роккі, сердячись і втрачаючи терпець.

— Ваш син? — закричав Чезаріно. — То ви прийшли по нього? Нарешті згадали, що у вас є син?

— Раніше я не міг… Якщо ви дасте мені сказати хоч слово…

— Не дам! Забирайтеся! Ідіть геть! Геть звідси! Ви звели зі світу мою маму! Ідіть же, бо я покличу людей!

Роккі примружив очі, важко перевів дух і сказав:

— Гаразд. Виходить, мені доведеться доводити свої права в іншому місці.

І рушив до дверей.

— Права? — аж скрикнув услід йому Чезаріно, і в очах йому потемніло. — Негідник! Ти вбив маму і смієш доводити свої права! Ти — проти мене? Права?

Той озирнувсь від порога й зміряв Чезаріно похмурим поглядом, потім на губи йому набігла посмішка, — чи то зневаги, чи жалості до цього тендітного хлопчика, який його ображав.

— Подивимось, — мовив він.

І пішов.

Чезаріно лишивсь у темряві їдальні, за дверима; його аж тіпало від шаленого пориву, на який його, сором’язливого й слабкого від природи, штовхнули лють, сором і страх назавше втратити свого любого малюка. Трохи оговтавшись, він постукав до Рози, — вона замкнула двері на ключ і сиділа, міцно пригортаючи до себе хлопчика.

— Я зрозуміла! Зрозуміла! — відповіла Роза.

— Йому потрібен Нінні.

— Йому?

— Так. І він наполягатиме на своїх правах, розумієш?

— Він? Хто його послухає?

— Він батько. Невже він і справді може відібрати в мене Нінні? Я вигнав його геть, як собаку! Сказав йому, що… що це він убив мою маму… і що я прихистив дитину… і що тепер Нінні мій, мій… ніхто його в мене не забере! Мій! Мій! Начувайся… негідник… убив… убивця…

— Справді, так! Ну звичайно… Та ви заспокойтеся, паничу! — сказала йому Роза, не менше вражена й розгублена, ніж він. — Ні, він і силоміць не вирве в вас хлопчика! Ви теж зумієте довести свої права. Хотіла б я бачити, як це вони відберуть у нас Нінні, адже це ми його вигодували. Та заспокойтесь, заспокойтесь, він сюди більше не поткнеться після такого достойного прийому!

Марно добра старенька служниця весь вечір умовляла його, ніщо не могло заспокоїти Чезаріно. Назавтра день у міністерстві видавсь йому справжніми тортурами. Ополудні він, важко дихаючи, прибіг додому. О третій годині йому не хотілося вертатись до міністерства, але Роза вмовила хлопця, пообіцявши замкнути двері на засув і нікому не відчиняти, не лишати Нінні самого й на хвилину. Тоді він пішов, але о шостій повернувся, не заходячи до коледжу, де його чекали учні.

Бачачи його приголомшеного й пригніченого, Роза як могла підбадьорювала хлопця. Та все марно. Чезаріно мав лихе передчуття, воно опосіло йому душу й не давало ні хвилі спокою. Уночі він