Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 48 КУЛАК

Вона дивиться на мене й не блимає. Зависла.

Тендітна, втомлена на вигляд.

Пригнічую поштовхи безбашенної злості, що гулом усередині вже зібралися і скоро прорвуться назовні з розколу, як із ґрунту під час землетрусу.

Стільки на голову їй звалилося, а я й половини не вирішив. Нічого, зараз я все вирішу. Просто різкішим варто було бути. Не гаситися наркотою і на трасі жерти асфальт під двісті, а справами займатися.

— Че нервова така? Ваня де?

— У спальні, за комп'ютером, — волосся заправляє. Люблю його, воно їй більш пустотливого вигляду надає.

— Бухаєш? — киваю на віскі.

Вона очима сердито стріляє. Це добре. Пожвавилася відразу.

— Вина білого немає в тебе?

— Швидше за все, ні. Але завтра буде.

Відводить погляд убік, дещо загальмовано й сором'язливо. Кожну емоцію її зжерти хочеться. Ну, загалом, як завжди.

Сідаю поруч, плазму перемикаю на новини якісь.

— Здогадувалася, що це він може бути?

— Як сказати... Коли зрозуміла, не здивувалася. Дивацтва помічала, але в кого з нас немає дивацтв. По-своєму він до мене справді залицався. І буває... знаєш, чоловіки часто веселе і нормальне спілкування на свій рахунок сприймають. Я ось деякий час тому стала здогадуватися, що я йому реально заважаю в дитбудинку своєю активністю. Це вже інше.

— Він гнав наркоту через безпритульних, мусора, ясно, були в курсах, — підсумовую.

Аліса поводить головою і у вікно дивиться. Їй явно вид звідси сподобався. Мені теж по кайфу. Безкраї вогні міста заспокоюють.

— Мені треба було раніше здогадатися, так, — тихо вимовляє і келих до губ підносить. — Чому безпритульний втік, а його особливо не шукають і від мене приховують. І яким чином Ваня наркотики став продавати.

— Мені потрібно було його угробити раніше, ось що. Нічого з цього не сталося б, якби я знав повну картину від Вані. Я допитував його, ага. Херово і не в той бік зовсім допитував. І послухай мене...

Вона перебиває мене, досить грізно.

— Васю, ти краще поясни мені, що ти робиш із цим зізнанням. У тебе що, ворогів немає, хто проти тебе використає?

— Переживаєш? — дивлюся скоса, очима хочу витягнути з неї все дочиста.

— Та я... так... — вона задихатися починає, — що за запитання, осел! Я з розуму тут сходжу. Мало того, що ти ризикуєш, так і ще мою провину на себе звалив. Цілком імовірно, що мені умовне дали б, із хорошим адвокатом.

На себе її смикаю, перед тим як подумати. Про будь-що взагалі подумати.

— Збожеволіла, так?! — прикрикую на неї і не шкодую. — Яке умовне? Тобі? За що? Та я в суд би тебе не пустив, не кажучи вже про ізолятор. Це до тебе взагалі все не має стосунку. Та що б там не сталося, я сяду за тебе.

— Ти... ти сказав, що справу спустять на гальмах!

Вдаряє мене кулаками по ногах. Засмучена, геть пекло.

— Тому що його спустять на гальмах. Але ти ж про ризики говориш. Ворогів багато, але якщо вже відверто — вони не дуже мріють, щоб я в тюрму загримів. Бо я з тюрми ще страшнішим можу виявитися.

Аліса заспокоюється, а я її руки у свої загрібаю. Масажую і кісточки промацую. Каблучка на пальці, що я у скупника назад замовив.

— Васю, обіцяй мені, що все добре для тебе вирішиться. Обіцяй мені, інакше я... Я сама чистосердечне зроблю.

Перебираю і перебираю її долоні у своїх, і сам себе втихомирити намагаюся. Дивиться на мене впевнено і сумно. Півхати я готовий рознести.

Щоб моя Аліса у ментів хоч хвилину пробула!

— Обіцяю, і жодних чистосердечних від тебе не буде. Хто пацана виховуватиме?

Вона від обурення мало не підскакує. Прямо як синочок її новоспечений, до речі.

— Згадала! Кулаков, ти... До совісті моєї волати не треба, дубе. Краще розкажи, як аварія трапилася і чому ти вгашений ганяєш!

— Тому що дурнем був, ось як. Сама знаєш чому.

Впиваємося поглядами одне в одного, повітря як міражем поводить. ЇЇ пальці прохолодні мої гладять. Хочу, щоб дряпала мене.

— Ти ще... ти хочеш бути разом? — запитує таким тихим, таким ніжним голосом, що я спочатку думаю, мені почулося.

Смикаю її на себе ближче, і це межа мого спокою. Це я ще акуратно.

— Що ти несеш? Де це я видавав, що взагалі можна бути не разом. У лікарні на тебе чекав, думав, згадаєш про мене.

— Я після... того вечора планувала прийти. Чесно кажучи, побоювалася, виженеш мене, — посміхається скуто й обережно поглядає.

Підвалює мене вугіллям, прям у голові, звісно. Точно ще мене хотіла, бачу, що не бреше.

Але побоювалася? Трясця, навіть якщо я тоді навалив криків тупих, Аліса ж не думала, що я в ноги не кинувся б? Якщо прийшла. Хоч би написала, я б навіть із наркозу вистрибнув.

Я-то куди від сорому міг прийти? Кричав їй, щоб іншим мізки їбала. Та я краще живіт собі вспорю, ніж дозволю якихось інших.

— Алісо, я загасився перед аварією, тому що... нестерпно, розумієш? Чекав на тебе. Сім днів уже накотило. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сумує і відвертається.

— Наговорив тобі дурні. Я... програв насправді. Тямиш? Від того й розлютився.

Я, звісно ж, ближче тулюся. Воно само собою виходить. У цього чаклунства тут сталеканатний завод десь. Бо я завжди маю бути максимально близько до неї, якщо навіть тільки поглядом вихоплюю. Канатами мене притягує. А по них струм сочиться жаром.

— Я не хочу розмов зараз, — шепоче вона і заплющує очі. У мене замість гнилі над ребрами сотні нових сердець виростають і всі вони роблять перший вдих одномоментно. — Давай потім поговоримо, завтра. Я хочу з тобою бути. Так сильно хочу. Нічого іншого не хочу. Набридли розмови.

Я промову підготував довгу. Давно, а сьогодні модифікував її.

Але це взагалі неважливо. Навпаки, правильно, завтра поговоримо або потім. Усе вирішено вже насправді, якщо вона мене хоче.

Аліса ніжиться губами до мене, зітхає мені в рот. ЇЇ обличчя в клешні свої акуратно беру і підливаю масла у вогонь потроху. Шавка здатний стримуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍