Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

здивуватися, відкіля це все взялося, а вуличка вже вихилилася між будинками, і він заледве вписався в поворот. Варто було загальмувати, але він ніяк не міг вирівняти авто і боявся, що масивний «ЗІЛ» занесе. Тому лиш легенько натиснув на педаль, намагаючись упоратися з керуванням. Вуличка пірнула кудись ліворуч й одразу праворуч. «Добре, хоч сирену ввімкнув», — подумав Андрій, коли з імли показався людський силует. Чи то цей баран виперся на дорогу, чи то «ЗІЛ» винесло на тротуар. Щось стукнуло, Андрій відчайдушно смикнув кермом, кабіну сіпонуло, він натиснув на гальмо й одразу відчув, як авто нахиляє вліво. Крутнув кермо в інший бік, на мить відпустив і знову натиснув на гальмо. Його швиргонуло вперед, автомобіль здригнувся й, нарешті, став.

Андрій клацнув тумблером, щоб заткнути істеричне виття пожежної сирени. Тепер у тиші було чути його власне важке дихання. «Бордюр, — повторював він собі. — Я просто вилетів колесом на бордюр». Але тепер здавалося, наче кабіну трусонуло саме від удару. Доволі чіткого короткого удару.

Андрій виплюнув монету і пожбурив на сидіння. Відчинив двері та на ватяних ногах зіскочив із підніжки.

Позаду в тумані сяяла неоном вивіска «Кафе «Міраж»». На землі лежав чоловік. Уже підбігли якісь люди і залунали вигуки «дзвоніть у швидку».

— Він живий? — запитав Андрій, підбігаючи ближче.

Йому ніхто не відповів. Позаду нього із дверей кафе вибіг Валерка. Андрій його не бачив. Ступив уперед, зазирнув через людські спини і враз відчув гострий напад нудоти.

На вузькому, без ніякого бордюру тротуарі, лежав він сам.

Частина 3

Лімб

Розділ 59

Феномен Лазаря

Під ногами одна по одній пробігали мілкі калюжки і тріщини в асфальті. Його кросівки миготіли білими підошвами, наче креслили тротуар пунктирною розміткою. Він перебіг дорогу, перестрибнув велику калюжу й заглибився в парк.

У навушниках Емінем співав свою «Щодуху в нікуди». Або «Нема куди спішить» в іншому перекладі… Що насправді одне і те ж.

«У повітрі попіл, наш світ палає. А нам начхати». 

Андрюха ніколи в житті не слухав такої музики. А зараз ці пісні — єдине, що допомагає не схибнутися остаточно. Може, усе через те, що той хлопець теж зазирнув за край. Іще в дитинстві — прогибів у реанімації тиждень чи щось таке. Щоправда, у нього була звичайна срана кома: він розучився зав’язувати шнурівки, те‑се… Геть не схоже на Андрюхину історію. Як по правді, Андрія нудило від усіх цих спроб різних людей пояснити йому те, що сталося, медичними термінами. Наче дитині. Запхніть краще свої пояснення…

Він наддав ходу. Хотілося по-справжньому втомитися. Щоб межею бажань стало просто зупинитися, а потім щоб іще довго в голові не виникало жодної думки.

«Забий на те, що кажуть інші. Ми біжимо в нікуди щодуху». 

У такі моменти здається, що всі пісні — про тебе. Кожен рядок відлунює болем у голові. Його психотерапевт каже, що це добре. Відчуваєш — отже, виборсаєшся. Тільки він, схоже, ніякого біса не виборсався. Андрюха щодня чимраз дужче тонув.

Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Він скинув. Хотілося дослухати цей трек до кінця. Тут у кожному рядку подвійний сенс. Як у житті. Принаймні у його житті точно. Виявляється, все завжди мало подвійний сенс, і лише він упевнено простував, не тямлячи, що довкола все палає, а в кінці шляху — нічогісінько нема.

«Ніколи не озирайся — і ми не постаріємо». 

Він зупинився біля фонтана. Сиротливий шмат бетону, як і всі фонтани взимку. Порожній дитячий майданчик поруч лише посилював це враження. Лютий був безсніжний, і тому здавалося, що час зупинився. Це вже вочевидь не зима, а весною ще й не пахне. І з дахів не скрапує, і мороз не щипає… Птахів не чути. Навіть повітря не рухається.

Андрій сів на бортик, дістав телефон і передзвонив. Жіночий голос.

— Доброго дня! Ми хочемо запросити вас на наше токшоу!

— Дякую, але я не даю інтерв’ю.

Дивно, що його ніяк не забудуть. Минуло майже два місяці. Спершу взагалі обривали телефон. Три нещасні фотки з його сторінки на фейсбуку показали всі канали…

— Це не інтерв’ю, в студії будуть найкращі фахівці, медики і психологи, і люди, що перебувають у ситуації, схожій на вашу! — скоромовкою повідомив голос.

— У вас будуть люди зі схожою ситуацією? — з сумнівом перепитав Андрій.

Секундна пауза.

— Ну, аж із такою вже схожою не буде, але саме тому ви й головний герой!

— Ні, дякую.

— Ми хочемо поспілкуватися на тему того, що чекає людину після смерті, і…

— Ви вірите?

— У що? — розгубилися на тому кінці.

— Що можна повернутися й розповісти.

— Ну… Ви ж знаєте, всі говорять про тунель… Ми пробуємо пояснити цей феномен з погляду науки…

— Ні, дякую.

— Вам хіба не цікаво почути наукове пояснення?

— Я не бачив ніяких тунелів.

— Це так само чудово! Отже, розповісте, що все це неправда, і про те, що ви бачили після того, як вас збила машина…

— Ні, вибачте.

— Але ж ваша історія може допомогти іншим! — з надією виголосили на тому кінці.

— Яким? Яким іншим може допомогти моя історія?

На тому кінці розгубилися.

— Ну… Може, завдяки вам когось іншого не відправлять отак помилково в морг.

— Там не було помилки, дівчино. Я справді помер.

Він роз’єднався.

Андрюха тоді мало не збожеволів. По-справжньому. Весь час кричав: «Звідки це, по-вашому, звідки!», і тицяв лікарям під носа книженцію в паперовій палітурці. «Христина сміялася! — зачитував він. — Це, по-вашому, про кого?» Правду кажучи, збоку це мало дуже паршивий вигляд. Уже пізніше він зрозумів, що його завиграшки могли запхати в дурку. Але Валерка тоді вчасно порадив: «Не наполягай, — сказав. — Вдай, що вони праві». Добре, вистачило кебети послухатися.

До речі, Олега Севастяновича теж Валерка порадив. «Хоч спати вночі почнеш», — так він сказав.

— Доброго ранку! — Андрій постукав об одвірок прочинених дверей.

Лунала класична музика. У кабінеті панувала м’яка напівтемрява.

— Прошу, Андрію, — лікар підвівся з дивана, відклавши число The American Journal of Psychiatry. — Як спалося?

— Останні дні добре, дякую.

Йому подобався Олег Севастянович. Він не намагався ні в чому переконати. Під час першої зустрічі в Андрія аж жижки тряслися. Наче прийшов зізнатися, що збожеволів, але намірився до останку щодо цього сперечатися. А лікар вислухав і просто запитав: «Чому вас це турбує?» — і розмова відразу поточилася по-іншому. Лікар сказав, що реальність для мозку — просто набір електричних сигналів, і, з цього погляду, немає різниці між «було» і «здається, що було». Андрій же весь час міркував про те — чому його це турбує? Ну, був кошмар у його житті. Кілька днів він тривав чи кілька годин, в об’єктивній реальності чи лише всередині його мозку… Головне, цей жах минув, хіба ні? То чому він не може махнути на нього рукою, як чинять із нічними кошмарами?

Відповідь він знайшов лише сьогодні, коли сидів на бетонному бортику фонтана.

— Я знаю, чому мене це турбує, — сказав він Олегові Севастяновичу.

—