Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

84
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 317
Перейти на сторінку:
неї, мов дитина на нову іграшку. Старий Коб розкаже про Хроніста десятку людей, поки вони збиратимуть сіно й питимуть воду в затінку. Сьогодні ввечері, на поминках за Шепом, про Володаря Історій почують люди з десяти містечок. Історія пошириться, наче пожежа в полі.

Хроніст по черзі поглянув на кожного з них. Його лице здавалося дещо наляканим.

— Чому?

— Це подарунок, — сказав Квоут.

— Думаєте, я цього хочу? — вражено запитав Хроніст. — Слави?

— Не слави, — похмуро відповів Квоут. — Кругозору. Ви ходите й порпаєтеся в чужих життях. Наслухаєте чутки та йдете розкопувати болючу правду, що ховається за прекрасною брехнею. Ви вважаєте, що маєте на таке право. Але ви його не маєте, — він суворо поглянув на писаря. — Коли хтось розповідає вам час­точку свого життя, то підносить вам дарунок, а не віддає належне.

Квоут обтер руки об чисту лляну ганчірку.

— Я віддаю вам свою історію, не порушивши в ній жодної брудної істини. Всі мої помилки й дурощі викладено на світ Божий як є. Якщо я вирішу змовчати про якусь дрібницю, бо вона мене знуджує, то я цілком у своєму праві. Мене не змусить передумати оповідь якогось фермера. Я не ідіот.

Хроніст опустив погляд на свій суп.

— Якось грубувато вийшло, авжеж?

— Так, — погодився Квоут.

Хроніст підвів погляд, зітхнувши, й легко, зніяковіло всміхнувся.

— Що ж… Мені не можна ставити на карб, що я спробував.

— Насправді я можу, — зауважив Квоут. — Але вважаю, що свою думку висловив. І, якщо вже на те пішло, перепрошую за біль, якого це могло вам завдати, — він показав на двері й фермерів, що пішли. — Можливо, я відреагував аж надто бурхливо. Ніколи не реагував на маніпуляції добре.

Квоут вийшов із-за шинкваса й попрямував до столу біля каміна.

— Ворушіться, обидва. Сам процес був нудний. Однак він мав важливі наслідки.

Розділ сорок восьмий. Значуща прогалина

Я пройшов вступне жеребкування, і мені поталанило витягнути пізній час. Додатковий час мене тішив, адже через суд я мав небагато можливостей підготуватися до іспитів.

І все ж я не надто тривожився. У мене був час на підготовку та вільний доступ до Архівів. Ба більше, я вперше, відколи прийшов до Університету, не був жебраком. У мене в гаманці було тринадцять талантів. І навіть після сплати відсотків за позикою Деві мені цілком мало вистачити грошей на оплату навчання.

Найкраще ж було те, що довгі години пошуків на шляху до ґрама навчили мене багато чого про Архіви. Я знав не так багато, як досвідчений канцеляр, але вже був знайомий із багатьма їхніми потаємними куточками й мовчазними таємницями. Тож, навчаючись і готуючись до вступу, я також дозволяв собі читати дещо інше.

***

Я згорнув книжку, над якою сидів. Гарно написану, всеохопну історію атурської церкви. Користі з неї не було жодної, як і від усього іншого.

Коли моя книжка гучно згорнулася, Вілем підвів погляд і запитав:

— Нічого?

— Менш ніж нічого, — сказав я.

Ми готувалися вдвох у одній із читацьких нір на четвертому поверсі, значно меншій за наше звичне місце на третьому. Одна­че, зважаючи на те, як мало часу лишалося до вступу, нам пощастило, що ми взагалі знайшли усамітнене приміщення.

— Може, покинеш це? — запропонував Віл. — Скільки ти вже морочишся з цією юриндою про амірів — два витки?

Я кивнув, не бажаючи зізнаватися, що насправді мій пошук інформації про амірів розпочався задовго до того, як парі привело нас до Маріонетки.

— І що ти вже знайшов?

— Цілі полиці книжок, — відповів я. — Десятки оповідок. Згадки в сотні історичних праць.

Він уважно поглянув на мене.

— І ця купа інформації тебе дратує.

— Ні, — мовив я. — Мене бентежить брак інформації. В жодній із цих книжок немає достовірних відомостей про амірів.

— У жодній? — скептично перепитав Вілем.

— О, про них говорить кожен історик за останні триста років, — сказав я. — Вони розмірковують про те, як аміри вплинули на занепад імперії. Філософи говорять про етичні наслідки їхніх дій, — я вказав на книжки. — Це показує мені, що люди думають про амірів. І нічого не каже про самих амірів.

Вілем насупився на мій стос книжок.

— Не можуть же там бути самі історики й філософи.

— Є й перекази, — промовив я. — Спершу перекази про великі несправедливості, які вони виправили. Згодом з’явля­ються перекази про їхні жахливі діяння. Один амір у Ренірі вбиває нечистого на руку суддю. Інший у Юнпуї придушує селянське повстання. Ще один у Меліті отруює половину тамтешньої шляхти.

— І це не достовірна інформація? — запитав Вілем.

— Це сумнівні історії, — відповів я. — З других чи третіх вуст. Три чверті з них — це просто переказані чутки. Я ніде не можу знайти доказів на їх підтвердження. Чому я не можу знайти жодної згадки про нечистого на руку суддю в церковних документах? Його ім’я має бути зафіксовано в кожній справі, яку він вів. Коли відбулося це селянське повстання й чому я не можу знайти згадку про нього в жодній іншій історичній праці?

— Це було триста років тому, — докірливо сказав Вілем. — Не можна очікувати, що всі ці дрібні деталі збережуться.

— Я очікую, що деякі з дрібних деталей збережуться. Ти ж знаєш, як одержимо тейлінці ведуть записи, — пояснив я. — У нас у двійці-мінус захована судова документація за тисячу років із сотні різних міст. Є цілі зали…

Я зневажливо махнув руками.

— Але гаразд, облишмо дрібні деталі. Є дуже великі запитання, на які я не можу знайти відповіді. Коли було засновано орден амірів? Скільки там було амірів? Хто платив їм і скільки? Звідки бралися ті гроші? Де їх навчали? Як вони стали частиною тейлінської церкви?

— На це відповів Фелтемі Рейс, — зауважив Вілем. — Вони виросли з традиції злиденних суддів.

Я взяв навмання одну книжку й гупнув нею по столу перед ним.

— Знайди мені хоч якийсь доказ на підтримку цієї гіпо­тези. Знайди мені один запис, у якому злиденного суддю підви­щують до аміра. Покажи один запис про те, що якогось аміра залучив до своєї роботи суд. Знайди мені один церковний документ, у якому згадується, що амір судив якусь справу, — я войовничо схрестив руки на грудях. — Уперед, я зачекаю.

Вілем не став зважати на книжку.

— Можливо, амірів було не так багато, як вважають люди. Можливо, їх було всього кілька, а їхня слава некеровано розросталася, — він уважно поглянув на мене. — Ти маєш розуміти, як це відбувається.

— Ні, — сказав я. — Це значуща прогалина. Іноді не знайти нічого означає дещо знайти.

— Ти починаєш говорити як Елодін, — зауважив Вілем.

Я набурмосився на нього, але вирішив не клювати на цю наживку.

— А тепер послухай одну хвильку. Чому про амірів так мало фактичної інформації? Є всього три можливі варіанти.

Я показав три пальці, щоб рахувати.

— Перший: нічого не було записано. Гадаю,

1 ... 107 108 109 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"