Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

85
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 317
Перейти на сторінку:
це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.

— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архі­вів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.

— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.

Вілем нахмурився.

— І хто так учинив би?

— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?

Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не ­зробив.

— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.

— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.

— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?

Я нахилився вперед і сказав:

— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.

— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.

«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».

Я зітхнув і похитав головою: знав, як божевільно прозвучить правда, якщо я її скажу. Тому я і прочісував Архіви. Мені були потрібні реальні докази на користь своєї гіпотези, такі, щоб не стати посміховиськом.

— Я знайшов копії судових документів із тих часів, коли засудили амірів, — сказав я. — Знаєш, скількох амірів відправили під суд у Тарбієні?

Віл знизав плечима.

Я підняв один палець.

— Одного. Одного аміра на весь Тарбієн. А клерк, який записував події на суді, чітко дав зрозуміти, що людина, яку відправили під суд, — дурник, який не розумів, що відбувається.

Сумнів на обличчі Вілема нікуди не подівся.

— Просто подумай над цим, — заблагав я. — Той мізер, який я знайшов, указує на те, що в імперії до розпуску амірів їх було щонайменше три тисячі. Три тисячі добре підготовлених, важкоозброєних багатих чоловіків і жінок, цілковито відданих ідеї вищого блага.

— А тоді церква раптом бере й засуджує їх, повністю розпускає їхній орден і конфіскує їхнє майно, — я клацнув пальцями. — І три тисячі смертоносних фанатиків, одержимих правосуддям, просто щезають? Махають на все рукою й вирішують: хай поки що хтось інший дбає про вище благо? Без обурення? Без опору? Без нічого?

Я уважно поглянув на Віла і твердо хитнув головою.

— Ні. Це суперечить людській природі. До того ж я не знайшов жодного запису про притягнення котрогось із амірів до церковного правосуддя. Жодного. Невже думка про те, що вони могли вирішити піти в підпілля, продовжити свою роботу в більш таємничий спосіб, така вже обурлива?

— А якщо це розважливо, — продовжив я, поки він не надумав мене перебити, — хіба не логічно також подумати, що вони могли спробувати залишитися в таємниці, ретельно вичистивши історичні праці за останні триста років?

Запала довга тиша.

Вілем не став відкидати це одразу.

— Цікаве припущення, — поволі проказав він. — Але це підводить мене до ще одного запитання, останнього, — серйозно поглянув на мене. — Ти, бува, не пив?

Я зігнувся на стільці.

— Ні.

Він звівся на ноги.

— Тоді тобі варто почати. Ти забагато сидів з усіма цими книжками. Тобі треба змити пил із мізків.

Тож ми пішли випити, та я все одно не позбувся підозр. Коли мені знову випала нагода, я випробував ідею на Сіммонові. Він прийняв її легше, ніж Вілем. Не можна сказати, ніби він мені повірив, — він просто погодився, що таке можливо. Сказав, що про це слід поговорити з Лорреном.

Я цього не зробив. Майстер-Архівіст із невиразним обличчям досі діяв мені на нерви, і я уникав його по змозі, бо боявся, що можу дати йому привід вигнати себе з Архівів. І мені аж ніяк не хотілося натякати, що його дорогоцінні Архіви останні триста років потихеньку вичищали.

Розділ сорок дев’ятий. Едема-невіглас

Я побачив, як на протилежному кінці подвір’я підняв руку в привітанні Елкса Дал.

— Квоуте! — тепло всміхнувся він. — Саме той, кого я сподівався побачити! Можна тебе на хвилинку?

— Звісно, — сказав я. Хоча майстер Дал мені подобався, ми небагато контактували поза лекційною залою. — Можна замови­ти вам випивку чи чогось на обід? Я хотів краще подякувати вам за те, що закинули за мене слівце на суді, але був заклопотаний…

— Як і я, — відповів Дал. — Насправді я вже не один день хотів поговорити з тобою, та час постійно вислизає в мене з рук, — він роззирнувся довкола. — Був би не проти пообідати, але від випивки мені, напевно, слід відмовитися. Менш ніж за годину треба буде наглядати за вступом.

Ми ввійшли до «Білого оленя». Я досі майже не бачив цього закладу зсередини: надто вже розкішний він був для таких, як я.

Елкса Дал мав упізнаваний вигляд у темних шатах майстра, і господар не без захвату провів нас до усамітненого столика. Дал сів так, ніби його геть нічого не бентежило, зате я дедалі сильніше нервувався. Я навіть уявити не міг, чому Майстер-­Симпатик прагнув поговорити зі мною.

— Чого вам принести? — запитав високий худий чоловік, щойно ми посідали. — Випивки? Сирне асорті? А ще в нас є чудова горбуша з лимоном.

— Горбуша й сири — це було б незле, — сказав Дал.

Господар повернувся до мене.

— А вам?

— Я теж скуштую горбуші, — відповів я.

— Чудово, — промовив він і потер руками в передчутті. — А випити?

— Сидру, — відповів я.

— Фолловське червоне маєте? — невпевнено спитав Дал.

— Так, — сказав господар. — І гарного врожаю, якщо вам цікава моя думка.

— Я візьму келишок, — сказав Дал і позирнув на мене. — Один келих не має надто сильно вплинути на мій розум.

Господар побіг геть, тож я залишився за столиком сам на сам із Елксою Далом. Дивно було сидіти за столиком навпроти нього. Я нервово засовався на стільці.

— То як справи? — невимушено спитав Дал.

— Незле, — відповів я. — Семестр минув добре, якщо не брати до уваги… — показав рукою в бік Імрі.

Дал невесело реготнув.

1 ... 108 109 110 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"