Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

счастья!» Її муж не повинен носити білизни, що пахне дешевим милом. Вона з жахом згадує, що праля не вміє правильно складати випрані шкарпетки її чоловіка. Вона сама почуває себе жінкою тільки в тій сорочці, що вона випрала своїми руками.

Вона цілий день стоїть біля ночов і співає, співає вряд всі паскудні романси, ухвалені кобеляцькою культурою і засвоєні царевококшайською цивілізацією.[258]

Коли її чоловік прийде додому з роботи, ночви заміняться на кастрюлю, вночі кастрюля заміниться на штору, перед сном штора заміниться на комбінацію, все під звуки тих самих гугнявих романсів.

Чоловік її – нафтовик, імовірно, такий самий справжній, мужній, темпераментний чоловік, як усі нафтовики. Все його лихо в тому, що він приїхав на Ембу парубком і оженився ненароком із товстоногою гур'євською баришнею. А він заслуговує на справжню жінку, коли не рівного товариша в житті, то хоч на живу людину.

Вона ж задоволена й щаслива. У неї єсть муж, а в нього є шкарпетки і кальсони, якими вона може займатися досхочу. Вона страшенно буде здивована і вражена, коли він почне пити чорно або зраджувати її з іншими.

Тоді вона почне худнути абож зробиться, говорячи її мовою, «стрункіша» і «елегантніша», ніж це бажано, особливо для тих хвилин, коли гітара замінюється на комбінацію. Нарешті вона зробиться просто таранею, але все буде співати: «вернись, я всё прощу», схилившись над оцинкованими ночвами.

Ця жінка – уральська козачка. Це останній дарунок старого Гур'єва ясному радянському ойл сіті на зауральній стороні. Тут женщин менше, ніж чоловіків, а справжніх женщин зовсім мало. Всі вони на вилік, їх можна перерахувати.

Вони оточені атмосферою обожнення і ненависті, а старе життя нетлінно зберігається в двох десятках беручких гур'євських баб – баби були б давно поза штатом у великому місті, але тут вони щасливо повиходили заміж і давлять на нове життя.

У трьох стах п'ятидесятьох метрах від них, біля парового молота стоїть дівчина-казачка. Її поставлено на молот не тому, що вона казачка, а тому, що вона працює на ньому краще від усіх. Тяжкий паровий молот під її рукою слухняніше, ніж тонкі пальці скульптора, плющить, відтягує, вирівнює розпечене лезо долота. Вузькі, немов прорізані осокою, очі спокійно стежать за металом, двоє робітників по одному рухові її брів угадують, коли треба повертати долото.

Вона майже нічого не говорить, подекуди здається, що вона німа. Але губи її злегка ворушаться, рот напіврозкритий, не відразу догадуєшся, що вона наспівує під гуркіт падучої маси тиху пісеньку.

Бер Кенові було доручено дізнатись, що вона співає. Це, виявилося, було нелегким ділом, вона тільки посміхалася й червонілася, вона забула, що співала. І вона співає різне, не все те саме. Але Бер Кен був такий милий і дружній, яким тільки може бути цей найввічливіший з людей, і вона почала пригадувати.

Записавши слова, Бер Кен раптом одмовився перекладати їх: вони так просто і сильно звучали по казакському, в перекладі виходило дубувато й сухувато. Якось пощастило так розстановити слова, щоб віддати хоч приблизний зміст її пісні.

«Дужче дави, молоте, ніж глину давила нога,

Гостріше ставай, долото, гостріше, ніж шабля була,

Скоріш свердли, долото, скоріш, ніж шабля рубала,

Повернешся знов, долото, будеш ще гостріше,

Повернешся в степ, долото, будеш свердлить скоріше».

XXI

Де справжні жінки? Лебеді над Кос Чагилом. Вовк-рибалка. Директор у воді. Про шахтарів Саликова і Муковню. Тараня, що спинилася на землі. Злинялі верблюди. Машина катається по двору. Бронзовий чоловік.

Женщини – геологи, інженери, геофізики, хеміки, лікарі тут майже не живуть. Які є, ті в степу на роботі.

Але й гур'євські баришні доживають останні дні. Уже виросло нове покоління справжніх дівчат, але їх весною в Гур'єві нема. Щоб побачити їх, треба теж поїхати в степ.

Ми виїхали рано вранці. Висохла сіль у сорах блищала, як вода, над Кос Чагилом, як біла східниця, як клавіші висхідної гамми, летіли лебеді. Крила їх були, як колір фламінго у ранішньому імлистому небі, вони все підіймалися вгору від гуркоту бурових, що не змовкали всю ніч. Вони летіли на схід, на могутніх крилах заносячи тяжке м'ясо геть від інженера Сисоя.

Зникли доми й кибитки, почали голубіти бурові, на дорогу вийшов вовк. Почувши шум машини, він ввічливо одійшов трохи осторонь і, коли мотор зрівнявся з ним, раптом підібгав хвоста і втік.

Він, імовірно, займався ховрашками. За кілька день, коли Емба на коротку мить увіллється в море, вовки підуть до берегів і ловитимуть рибу, що йде через перекати. Вони зажиріють на рибі так, що ледве ходитимуть; цей запас жиру вони зроблять на цілий рік уперед.

По дорозі вже з'явилися нові озера від Емби, покищо ще мілкі й голі: цибаті кулики – ходулочники пішки йшли до середини води, легкими брижжами обмивало їх червоні коліна.

На глиняній могилі, розкритій угору немов порепана коробочка бавовни, сиділа, витягши шию, качка галагаз, що гніздує в землі, чудна біла птиця, летом і голосом більше подібна до гуся, ніж до качки. Вона крикнула тривожно і на крик з могили вистромилась голова подруги, довгі шиї поволі повертались, стежачи за ходом машини.

За четвертим мостом через одгалуження Емби була велика сага,[259] під гострим кутом до води чергою здіймалися качки, немов сполохана з алгебраічної сторінки низка чорних квадратних коренів. Посередині саги стояв у воді довгий директор.

Він помахав шапкою, шофер спинив машину, і директор помалу вибрів з води. Він був весь мокрий, він і не збирався був полювати, але, побачивши качок, відпустив шофера і заліз у воду, знаючи, що через дві години вийде наш ваговіз.

Цей цибатий українець ставився з цілковитою байдужістю до того факта, що був мокрий до пояса.

– Нам не звикати ходити по воді, – сказав він, – та ще на сонечку. Куди гірше було стояти цілий день у воді під землею.

Спосеред усіх ембівських директорів тільки довгий Муковня, та ще заступник Єрохіна Саликов – шахтарі. Тільки Саликов стояв на забої, а Муковня був кріпильником.

Їх жило двадцять душ у невеликій кімнатці. Щоб кожен займав на підлозі своє окреме місце, ніде було б спати. Тому спати треба було вперепліт: кожен клав голову сусідові на плече.

Робота була тяжка, а гроші платили погано. І не давали розрахунку. Увіходити до бухгалтерії шахтарям не дозволялось. Було маленьке віконечко, воно