Читати книгу - "Ті, кого немає"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110
Перейти на сторінку:

18

…Щойно вони опинились у вагоні, як Валентина немов підмінили: він став неприродно збуджений, говіркий, демонстративно дбайливий. Голова в Августи розколювалась. У купе було задушливо, двері в коридор вагона постійно зачинені, вікно з пригвинченою над ним табличкою «Аварійний вихід» не відчинялося. Сусідами по купе була мовчазна сімейна пара, насторожені, з непід’ємним багажем, і зійшли вони в Кіровограді. За всю дорогу попутники не обмінялися з ними й словом.

Чи річ була в минулій ночі?

Вони провели її в одному ліжку, але сексу не було й близько. Валентин лежав поруч на спині, витягнувшись і простягши веснянкуваті руки вздовж тіла: оголений, безволосий, із пласкими грудьми, напружений, як струна. Не ворушився, не торкнувся до неї й пальцем. І теж увесь час мовчав. Августа вичікувала. Якби він спробував її обійняти, вона б не змогла відповісти – усередині було порожньо. Тому просто міркувала – що ж далі? Коли ця в’язка напруга заповнила всю кімнату, не стало чим дихати.

Вона підвелася, пішла у ванну, пустила воду й довго дивилася, як тугий струмінь закручується і з горловим клекотом провалюється в діру зливу. Коли вона повернулася, Валентин спав…

Від того моменту, як вони залишилися в купе вдвох, Августа відчула, що він ні на мить не випускає її з очей. Протягом усього дня її мучили спрага, задуха й неясні відгомони пережитого вночі незбагненного страху. Тільки коли стемніло, стало трошечки легше.

Незадовго до півночі потяг зупинився. Постояв хвилину-дві, тоді знову рушив, і майже одразу за темним вікном, ухкаючи, здіймаючись і опадаючи, замигтіли сталеві ферми нескінченного мосту через Дніпро. Унизу вгадувалася важка вода, ланцюжок зелених вогників бакенів на фарватері, удалині стояла каламутна заграва міських вогнів. Валентин вийшов, залишивши двері купе напівпрочиненими. У щілину з коридора повіяло нічною прохолодою. Пробігла провідниця, за нею, тягнучи валізи й наплічники, до виходу рухалися вервечкою троє або четверо пасажирів.

Августа нарешті прилягла; мірний ритм коліс заколисував. Але незабаром він перервався – стоянка в Кременчуці, майже півгодини. Вона заплющила очі. Гримали двері, з тамбура донісся скрегіт опущеного майданчика, потім почулися голоси, човгання підошов, приглушено, грудним голосом засміялася жінка.

Коли метушня начебто вляглась і настала тиша, що переривалася тільки монотонними оголошеннями вокзального інформатора за вікном, двері купе відкотились і на порозі виник Валентин з двома порожніми склянками у підстаканниках. Августа ледь розліпила обважнілі повіки.

– Не спати! – він зі смішком нахилився, потріпав її по щоці й почав вивантажувати з сумки пакети з провізією. – Закусимо чим бог послав – і тоді вже відбій до самого ранку.

Вона знехотя підвелася, взулася, поправила сколошкані простирадла і сіла, притулившись до перегородки. За цей час Валентин устиг перекласти матрац із верхньої полиці на нижню навпроти й за лічені секунди так спритно заправив постіль, що не лишилося жодної зморшки.

– Я рідко їжджу просто так, не по роботі,– повідомив він, усідаючись. – Особливий кайф, коли купе порожнє. Ніколи не зрозумію – і чому пасажири вічно невдоволені? І те їм не так, і це. Спокійно, більш-менш чисто, зручно… – Він почав розгортати їжу, виставив пару пляшок пива; Августа глянула на стіл.

– О, дивись! – здивувалася вона. – Наші квитки. Мабуть, їх принесли разом із квитками тієї пари, що вийшла в Кіровограді. Чому так рано?

– Тут бригада – самі стажисти. Неповний склад, по провідникові на вагон, а то й на два. Наша дівчина спати зараз завалиться – аж до самої Полтави-Південної. Або змиється в сусідній вагон, до дружка.

– А ти ким працюєш?

– Ти вже питала. Провідником.

– Вибач.

– Років з вісімнадцяти. Де я тільки не побував, особливо на Далекому Сході.

– Подобається робота?

– Звик. Спочатку було складно, потім – нормально. Сам собі хазяїн, платять стерпно, завжди додатковий заробіток. На будь-яких напрямках – знайомі. Щоправда, з цієї бригади нікого раніше не бачив, салаги… Пиво будеш?

– Краще води… Ти справді хочеш у мене оселитися?

Він вийняв склянку з підстаканника, хлюпнув мінеральної:

– Думаю, так. Може, днів на два зазирну до своїх, потім звільнюся, підшукаю іншу роботу, спокійнішу, але теж на залізниці…

Вона зрозуміла, що про майбутнє говорити йому не хочеться. Після того як вони залишилися в купе вдвох, Валентин трохи заспокоївся, але однаково очі його гарячково блищали.

– Я приляжу, – сказала Августа. – Сам прибереш?

– Умгу, – Валентин кивнув і взявся змітати сміття в пластиковий пакет від постільної білизни. Туди ж полетіли й квитки. – Поспи…

Із цим виявилося складно. Чи тому, що він кілька разів виходив і стукав дверима, чи тому, що, повернувшись востаннє, раптом замкнув двері на всі замки, опустив стопор і навалився на неї всім тілом, тикаючись у шию й груди мокрими губами, а вона відвертала обличчя від сильного пивного запаху. Потім рука, що бродила по її тілу, остаточно посміливішала, й Августа не без труднощів відштовхнула Валентина.

– Припини!

Він зі смішком подався на свою полицю, але вкладатися не став; Августа знову сіла, поправляючи одяг.

– Знаєш, чому хлопчаки в захваті від поїздів? – раптом запитав Смагін, усе ще важко дихаючи.

Августа похитала головою. Треба набратися терпіння.

– Ну, тобі це не цікаво… у тебе ж дівчина… Якщо в сумі, то я, певно, більше прожив у поїздах, ніж на твердій землі. І безсоння звідти ж. Звичка: у рейсі вічно спиш упівока – мало що трапиться? Потім повернешся, повзеш додому, сил жодних, вимиєшся, ляжеш – а сну нема й нема… Так, так… – Валентин задумливо хмикнув. – Знаєш, сестра берегла мене, нічого не змушувала робити вдома. Часу між рейсами – море, зайнятися нема чим. Потім, щоправда, з’явився клопіт. Сашка вічно на роботі в лікарні, Федоров у відрядженнях, так що довелося нянькою покрутитися…

– Яка вона була?

– Хто? – здивувався Валентин.

– Марта.

– А, – він спідлоба глянув на неї.– Тобі все спокою немає, я й забув. Марточка? Дуже гарна. Маленька морквочка. Пухкенька, міцненька, рудувата, кирпата, з чистою шкірою, і пахла, як ванільний коржик. Я її часто купав. Це було непросто – Олександра навіть у ванну її загнати не могла, просто сатаніла від цього. Марта до того, як Федоров відвів її в басейн, дуже боялася води, горлала як різана, а вже коли доходило до миття голови…

– Розкажи ще, – попрохала Августа.

– Ну що ще? Сама розумієш, я ж не щодня бачив

1 ... 109 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"