Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

ладану з каплиці. Хлопець біг, тікаючи від катастрофи, яку я випустила на волю.

Десь далеко позаду нас пролунав гуркіт, і каплиця завалилася. Ударна хвиля заревіла тунелем. Хвиля бруду й уламків щосили вдарила нас. Мал полетів уперед. Я вилетіла з його рук, і цілий світ навколо розсипався на шматки.

***

Перше, що я почула, — низький гуркіт Толиного голосу. Я не могла говорити, не могла кричати. Відчувала лише біль і безжальну вагу землі. Пізніше я дізнаюся, що вони пропрацювали зі мною кілька годин, вдихаючи в легені повітря, відновлюючи плин крові, намагаючись зцілити найгірші переломи кісток.

Я непритомніла і знову поверталася до тями. Рот був пересохлий і набряклий. Я була переконана, що прокусила собі язика. Чула, як Тамара віддає накази:

— Зруйнуйте решту тунелю. Нам слід якомога швидше забиратися звідси.

«Мал».

Чи він поруч? Чи похований під кам’яними уламками? Я не могла дозволити їм покинути його тут. Змусила свої губи промовити його ім’я.

— Мале…

Чи почули вони мене? Голос здавався приглушеним і покрученим навіть моїм власним вухам.

— Їй боляче. Може, занурити її в сон? — запропонувала Тамара.

— Не хочу ризикувати, що серце знову зупиниться, — відповів Толя.

— Мале, — повторила я.

— Залиш прохід до монастиря відчиненим, — наказала комусь Тамара. — Сподіваюся, він подумає, що ми вийшли тут.

Монастир. Санта-Лізабета. Сади біля маєтку Грицького. Я не могла впорядкувати думки. Спробувала знову промовити Малове ім’я, але не могла змусити свій рот працювати. На мене накочував біль. А що, як я втрачу його? Якби мені вистачило сили, я б закричала. Я б вилаялася. Та натомість провалилася в темряву.

***

Коли я повернулася до тями, світ піді мною розхитувався. Пригадала, як опритомніла на борту китобійного судна, і на жаску мить подумала, що можу бути на кораблі. Розплющила очі й побачила високо над собою землю й каміння. Ми йшли велетенською печерою. Я лежала горілиць на якихось ношах, що їх несли на плечах двоє чоловіків.

Щоб залишатися при тямі, доводилося докладати неабияких зусиль. Більшу частину життя я почувалася хворою і слабкою, та не пам’ятала такого виснаження. Я була порожниста, спустошена, вишкрябана до останньої краплі. Якби вітерець міг дістатися так глибоко під землю, я б розлетілася від нього, не залишивши по собі нічого.

Хоча кожна кісточка і м’яз у тілі з криком протестували, мені вдалося повернути голову.

Мал був там, лежав на інших ношах, які рухалися за метр від мене. Він дивився на мене, ніби чекав, коли я прокинусь. І потягнувся до мене.

Віднайшовши якийсь запас сили, я витягнула руку над краєм нош. Коли наші пальці зустрілися, я почула схлипи і зрозуміла, що плачу. Я ридала від полегшення, що мені не доведеться жити з тягарем його смерті. Та окрім радості, раптом відчула гострий шип обурення. Я ридала від люті, що мені взагалі доведеться жити.

***

Кілька кілометрів ми подолали такими вузькими переходами, що доводилося опускати мої ноші на землю і тягти мене камінням, але траплялися й високі і широкі тунелі, де проїхали б десять возів із сіном. Не знаю, як довго ми йшли. Під землею не було ні дня, ні ночі.

Мал одужав швидше за мене і кульгав поруч із ношами. Він отримав травми, коли завалився тунель, але гриші зцілили його. А для зцілення того, що вистраждала і прийняла я, їхньої сили не вистачало.

Якось ми зупинилися в печері, де з рядків сталактитів крапала вода. Я почула, як один із тих, хто мене ніс, назвав її Хробачим Ротом. Коли мене опустили, поруч з’явився Мал, і з його допомогою мені вдалося сісти, спершись на стіну печери. Навіть від такого зусилля мені зробилося млосно, а коли хлопець витер мені носа рукавом, я побачила кров.

— Наскільки все погано? — запитала я.

— Раніше ти мала кращий вигляд, — зізнався він. — Прочани згадували якийсь Білий Собор. Гадаю, ми прямуємо туди.

— Вони несуть мене до Аппарата.

Він оглянув печеру.

— Ось як він утік із Ґранд-Палацу після перевороту. І так довго зміг залишатися на волі.

— І так само він з’являвся і зникав на вечірці з передбаченням долі. Маєток розташований поруч із монастирем Санта-Лізабети, пригадуєш? Тамара відвела мене прямісінько до нього, а тоді відпустила.

Я почула гіркоту в своєму слабкому голосі. Мій сплутаний мозок повільно складав усі шматочки докупи. Лише Толя з Тамарою знали про вечірку і влаштували Аппаратові зустріч зі мною. Вони вже були з прочанами того ранку, коли я мало не влаштувала заколот, прийшли подивитися з вірянами на схід сонця. І ось чому вони так швидко дісталися до мене. Щойно почавши підозрювати про небезпеку, Тамара забралася з Орлиного гнізда. Я знала, що близнюки та їхні сонячні солдати були єдиною причиною, чому гришам вдалося вижити, але від їхньої брехні мені однаково було боляче.

— Як там решта?

Мал озирнувся на подерту групку гришників, що зіщулилися в затінку.

— Вони знають про пута, — сказав він. — І налякані.

— А про жар-птицю?

Хлопець похитав головою:

— Не думаю.

— Незабаром я розповім їм.

— У Сергія справи кепські, — продовжив Мал. — Думаю, він досі в шоці. А решта, схоже, тримаються.

— Женя?