Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Вони з Давидом позаду групи. Вона не може дуже швидко йти. — Мал на мить змовк. — Прочани називають її Разрушая.

Зруйнована.

— Я хочу побачити Толю з Тамарою.

— Тобі потрібно відпочити.

— Зараз, — відрубала я. — Будь ласка.

Він підвівся, але завагався. Потім знов озвався хрипким голосом:

— Ти мала розповісти мені, що задумала.

Я відвела погляд. Відстань між нами тепер здавалася ще більшою, ніж до цього. Я намагалася звільнити тебе, Мале. Від Дарклінґа. Від себе.

— Тобі слід було дозволити мені прикінчити його, — відповіла я. — Слід було дозволити мені померти.

Почувши, як стихли його кроки, я опустила підборіддя. Чула, як вдихаю повітря неглибокими ковтками. Коли мені вдалося зібратися з силами, щоб підвести погляд, Толя з Тамарою вже вклякли навпроти мене, схиливши голови.

— Подивіться на мене, — сказала я.

Вони послухалися. У Толі були закасані рукави, й я побачила, що масивні передпліччя прикрашені сонцями.

— Чому ви просто не розповіли мені?

— Ти б ніколи не підпустила нас так близько, — пояснила Тамара.

Це було правдою. Навіть зараз я не певна була, що з ними робити.

— Якщо ви вірите, що я Свята, чому не дали мені померти в каплиці? А що, як це мала бути моя мученицька смерть?

— Тоді б ти померла, — не вагаючись озвався Толя. — Ми б не знайшли тебе під завалами вчасно або не змогли б оживити.

— Ви дозволили Малові повернутися за мною. Після того як присягнулися мені.

— Він вирвався, — відповіла Тамара.

Я вигнула брову. Якщо Малові вдалося вирватися з Толиних лещат, того дня воістину творилися дива.

Толя похнюпився і згорбив плечі.

— Пробач мені, — попросив він. — Я не зміг стати тим, хто не підпустить його до тебе.

Я зітхнула. Просто тобі войовничий святий.

— Ви служите мені?

— Так, — хором відповіли близнюки.

— Не священникові?

— Ми служимо тобі, — гарячкувато запевнив Толя.

— Подивимося, — пробурмотіла я і змахнула рукою, відпускаючи їх. Брат із сестрою підвелися, щоб піти, та я знову їх гукнула: — Дехто з прочан почав називати Женю Разрушаєю. Попередьте їх один-єдиний раз. А якщо вони знову промовлять це слово, відріжте їм язики.

Вони не здригнулися і оком не змигнули. Просто вклонилися і пішли.

***

Білий Собор виявився печерою з білосніжного кварцу, такою велетенською, що в її блискучих глибинах, немов вирізьблених зі слонової кістки, могло б причаїтися ціле місто. Її стіни були вологі й рясно прикрашені грибами, соляними ліліями і зіркоподібними поганками. Вона ховалася глибоко під Равкою, десь на північ від столиці.

Я хотіла стояти, коли зустрінуся зі священником, тож міцно трималася за Малову руку, коли нас привели до нього, й намагалася приховати, яких зусиль докладаю, аби виструнчитися, і як тремтить моє тіло.

— Санта-Аліно, — привітав мене Аппарат, — нарешті ти приєдналася до нас.

Після цих слів чоловік у подертій коричневій рясі впав на коліна. Він поцілував мою руку і край одягу. Покликав вірян, і тисячі людей зібралися в серці печери. Коли священник озвався, здалося, наче повітря затремтіло.

— Ми воскреснемо, щоб створити нову Равку, — гримнув він. — Вільну від тиранів і королів країну! Ми проллємося з землі і хвилею праведності заженемо назад усі тіні!

Десь унизу прочани взялися скандувати: «Санта-Аліна».

У скелі були вирізьблені кімнати, приміщення, що мерехтіли, мов слонова кістка, і сяяли тоненькими срібними прожилками. Мал допоміг мені дістатися до моїх покоїв, змусив з’їсти кілька ложок горохової каші і приніс карафку чистої води, щоб наповнити умивальник.

Просто в камені було дзеркало, і, подивившись на себе, я зойкнула. Важка карафка впала на підлогу й розлетілася на друзки. Шкіра у мене була бліда й туго натяглася на гострих кістках. Очі запали, а під ними виднілися синці. А волосся зробилося цілковито білим — ковдра з холодного снігу.

Я торкнулася пальцями скла. Мал зустрівся поглядом із моїм у дзеркалі.

— Мені слід було попередити тебе, — перепросив він.

— Я схожа на чудовисько.

— Радше на хітку.

— Це лісові духи, які їдять дітей.

— Тільки коли голодні, — нагадав хлопець.

Я спробувала всміхнутися, міцніше вхопитися за цю іскорку тепла між нами. Але помітила, як Мал стоїть поруч зі мною: руки за спиною, наче вартовий на посту. Він неправильно розтлумачив блиск сліз у мене на очах.

— Справи покращаться, — заспокоїв він, — щойно скористаєшся своєю силою.

— Звичайно, — відповіла я, відвертаючись від дзеркала і відчуваючи в кістках виснаження та біль.

Повагавшись, я кинула багатозначний погляд на Аппаратових людей, що стояли біля дверей. Мал підійшов ближче. Мені хотілося притиснутися щокою до його грудей, відчути обійми, послухати його спокійне людське серцебиття. Я цього не зробила.

Натомість тихо озвалася, ледве рухаючи