Читати книгу - "Інститут"

зателефонувати Фелловзу в комп’ютерний зал. Енді хотів знати, чому залунала сирена. Він говорив зі страхом у голосі.

— У нас певні проблеми в Задній половині, але я з цим розбираюся. Передай на мій комп’ютер відео з камер. Нічого не питай, просто зроби, що я кажу.

Стекгаус повернувся до свого ноутбука (чи раніше те одоробло теж так повільно завантажувалось?!) і натиснув «КАМЕРИ БЕЗПЕКИ». Він побачив буфет Передньої половини, здебільшого порожній… кількох дітей на майданчику…

— Енді! — гукнув він. — Не Передня половина, а Зад­ня! Хулі ти, блядь…

Зображення перемкнулось, і він крізь плівку пилу на об’єктиві побачив Гекля, зіщуленого в себе в кабінеті, коли зайшла Джекль, мабуть, із перерваного сеансу медитації. Вона дивилася назад собі через плече.

— Добре, так краще. Далі я сам.

Стекгаус перемкнув зображення і побачив кімнату відпочинку доглядачів. Кілька скоцюрбилися там, зачинивши і, ймовірно, замкнувши двері в коридор. Жодної користі від них.

Клац — і з’явився головний коридор із синім килимом, на якому непритомно лежали мінімум троє доглядачів. Ні, четверо. Дон Гауленд сидів на підлозі біля кінозалу, притискаючи руку до верху уніформи, який весь просяк кров’ю.

Клац — і буфет, порожній.

Клац — і кімната відпочинку. Корінн Ровсон стояла на колінах біля Дерика Чеффітца, белькочучи до когось по рації. Дерик справді здавався мертвим.

Клац — і вестибюль з ліфтами, двері в одного з ліфтів саме починали зачинятися. Кабіна була завбільшки з ті, у яких транспортують пацієнтів у лікарнях, і її вщерть заповнили пожильці. Більшість роздягнуті. Значить, овочі з палати «А». Якби ж можна було зупинити їх там… замкнути…

Клац — і крізь ту довбану плівку пилу й бруду Стекгаус побачив інших дітей на поверсі «Е», близько десятка, що зібралися там перед дверима ліфта і чекали, доки ті прочиняться й випустять решту малих заколотників. Чекали біля тунелю, що веде в Передню половину. Недобре.

Стекгаус підняв стаціонарний телефон і почув лише тишу. Фелловз із того боку поклав слухавку. Проклинаючи змарнований час, Стекгаус знову набрав його.

— Ти можеш вирубити електрику в ліфті Задньої половини? Зупинити його в шахті?

— Не знаю, — відповів Фелловз. — Можливо. Про це може бути в буклеті з надзвичайних ситуацій. Зараз, я гля…

Але було вже пізно. Двері ліфта відчинилися на поверсі «Е», й утікачі з «Овочебази» вийшли подивитися на вестибюль, ніби там є на що дивитися. Це було зле, але Стекгаус побачив дещо гірше. Гекль і Джекль, може, зберуть десятки ключ-карток від Задньої половини і спалять їх, але це не матиме значення. Бо один з дітей — малий чмошник, що змовився з прибиральницею про втечу Елліса, — тримав одну таку картку в руці. Вона відчинить двері в тунель, а також двері, що ведуть на поверх «F» у Передній половині. А якщо вони проникнуть у Передню половину, може статися будь-що.

На мить, яка здавалася нескінченною, Стекгаус завмер. Фелловз щось там варнякав йому у вухо, але звук долинав ніби звідкись здалеку. Бо так, малий гівнюк скористався карткою й повів свою веселу банду в тунель. Вони за якихось двісті ярдів від Передньої половини. За останньою дитиною зачинилися двері, після чого нижній вестибюль з ліфтом лишився порожній. Стекгаус перемкнувся на нову камеру і побачив, як вони крокують кахльованим тунелем.

У кімнату влетів лікар Гендрікс, старий добрий Данкі Конг, із сорочкою, що стирчала зі штанів, незастібнутою ширінкою і червоними очима з мішками під ними.

— Що діється? Що за…

І, на додачу до всього цього психозу, супутниковий телефон Стекгауса почав своє брр-брр-брр. Стекгаус підніс руку, щоб Гендрікс замовк. Телефон продовжив висловлювати свої вимоги.

— Енді. Вони в тунелі. Вони йдуть сюди, і в них є ключ-картка. Нам треба їх спинити. Маєш якісь ідеї?

Він очікував лише паніку, проте Фелловз здивував його.

— Думаю, я можу вимкнути замки.

— Що?

— Картки деактивувати я не можу, але замки можу. Коди входу генерує комп’ютер, тож…

— Кажеш, що ти можеш їх замкнути, так?

— Ну, так.

— Роби це! Роби негайно!

— Що таке? — запитав Гендрікс. — Господи, я саме збирався йти, і тут сирена…

— Заткнися, — відрубав Стекгаус. — Але нікуди не йди. Ти можеш мені знадобитися.

Телефон не вгавав. Не відриваючи очей від тунелю з тими прудкими дебілами, Стекгаус підняв слухавку. Тепер він біля обох вух тримав по телефону, як персонаж якоїсь старої комедії-фарсу.

— Що? Що?

— Ми тут, і хлопець також тут, — повідомила місіс Сіґсбі. Зв’язок був добрий; вона ніби з сусідньої кімнати говорила. — Скоро ми його заберемо. — Замовкла. — Або вб’ємо.

— Чудово, Джуліє, але в нас тут одна ситуація. Сталося…

— Що би там не було, розберися. У нас тут усе терміново. Я подзвоню, коли будемо повертатися.

Вона зникла. Стекгаусові було плювати, бо якщо Фелловз не зробить свої комп’ютерні чари-бари, Джулії не буде куди повертатися.

— Енді! Ти ще тут?

— Тут.

— Зробив?

Стекгаус відчув моторошну певність, що Фелловз зараз скаже, що їхня стара комп’ютерна система вирішила вибрати цей критичний момент, щоб вимкнутися.

— Так. Ну, думаю, так. Я дивлюся на повідомлення в себе на екрані, де написано: «ПОМАРАНЧЕВА КЛЮЧ-КАРТКА НЕДІЙСНА. ВВЕДІТЬ НОВИЙ КОД АВТОРИЗАЦІЇ».

«Думаю, так» від Енді Фелловза Стекгауса не заспокоїло. Він нахилився вперед у себе на кріслі, склавши руки, і спостерігав за тим, що відбувається на екрані. Гендрікс приєднався, позираючи з-за плеча.

— Господи, що вони там роблять?

— Ідуть по нас, напевно, — процідив Стекгаус. — Зараз дізнаємося, чи їм вдасться.

Парад потенційних утікачів вийшов з кадру. Стекгаус натиснув кнопку, яка перемикає зображення, на мить побачив Корінн Ровсон, що тримала на колінах Дерикову голову, тоді отримав те, чого хотів. Там були двері на поверх «F» з боку Передньої половини. Діти добігли до них.

— Та хоч би ви всі розтовклися там, — прошипів Стекгаус. Він так сильно стискав кулаки, що на долонях залишилися сліди.

Діксон підняв помаранчеву картку і підніс до панелі зчитувача. Коли він натиснув на ручку, але нічого не сталося, Тревор Стекгаус врешті розслабився. Гендрікс біля нього видихнув повітря, що сильно відгонило бурбоном. Випивка на зміні verboten, як і телефон, але Стекгаус наразі цим не переймався.

«Мухи в банці, — подумав він. — От хто ви тепер, хлопчики й дівчатка. А от що з вами буде далі…»

Це, на щастя, не його проблема. Що з ними буде далі, після того, як з проблемою в Південній Кароліні розберуться, — тим нехай займається місіс Сіґсбі.

— За це вони й платять тобі гору бабла, Джуліє, — сказав він і відкинувся в кріслі, щоб подивитися, як діти — тепер під керівництвом Вілгольма — повертаються і пробують відчинити двері, через які ввійшли. Безуспішно. Дурбецало Вілгольм відкинув голову. Розкрив рота. Якби ж Стекгаус міг почути аудіо, щоб насолодитися криком злості.

— Ми обмежили поширення проблеми, — повідомив він Гендріксові.

— Ем, — сказав Гендрікс.

Стекгаус повернувся, щоб побачити, що він має на увазі.

— Ти про що?

— Думаю, не до кінця.

28

Тім поклав руку Люкові на плече.

— Якщо ти не проти, нам справді варто повернутися всередину й усе обговорити. Ми дамо тобі кóли і…

— Чекайте.

Люк пильно