Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

class="p">І винив у цьому Блекгіт.

Я дивлюся на Чумного Лікаря заплаканими очима. Він дивиться на мене, оцінює мою реакцію. Мені хочеться знати, що він бачить, бо сам я не знаю, що мені думати. Усе це відбувається зі мною через ту, кого я намагаюся врятувати.

В усьому винна Анна.

«Аннабель».

— Що? — питаю я, здивований наполегливістю голосу в голові.

«В усьому винна Аннабель Кокер, а не Анна. Це її ти ненавидів».

— Ейдене? — питає Чумний Лікар.

«А Аннабель Кокер померла».

— Аннабель Кокер померла, — повільно повторюю я, зустрічаючись поглядом зі стривоженим Чумним Лікарем.

Він хитає головою:

— Ви помиляєтеся.

— Для цього знадобилося тридцять років, — кажу я. — І це було зроблено не насиллям, і не ненавистю. Це було зроблено прощенням. Аннабель Кокер померла.

— Ви помиляєтеся.

— Ні, це ви помиляєтеся, — кажу я, дедалі впевненіше. — Ви сказали мені прислухатися до голосу в моїй голові, і саме це я роблю. Ви попросили мене повірити, що Блекгіт може перевиховати людину, і я повірив. Тепер і вам треба в це повірити, бо ви настільки засліплені тим, ким була Анна, що ігноруєте те, ким вона стала, а якщо ви не хочете прийняти те, що вона змінилася, то навіщо тоді все це?!

Він розчаровано копає черевиком грудку землі.

— Не слід було мені знімати маску, — гарчить він, підводиться й крокує в садок, сполошивши кроликів, що їли там траву.

Уперши руки в боки, він дивиться на Блекгіт, і я вперше розумію, що той володіє Олівером так само, як і мною. У той час як мені було дозволено втручатися та змінювати, він був змушений дивитися на вбивства, ґвалтування та самогубства; він бачив стільки брехні, що під нею можна закопати весь маєток. Він мав приймати будь-що, що приносив йому день, хоч яким би жахливим це не було. І йому, на відміну від мене, не дозволено вибачати. Так можна збожеволіти. І більшість людей на його місці збожеволіли б, якби не мали віру. Якби не вважали, що мета виправдовує засоби.

Неначе почувши мої думки, Чумний Лікар обертається до мене.

— Про що ви просите, Ейдене?

— Прийдіть об одинадцятій до озера, — твердо кажу я. — Там буде чудовисько, і я обіцяю, що це буде не Анна. Подивіться на неї, дайте їй шанс виявити себе. Ви побачите, ким вона є насправді, і побачите, що я правий.

Він невпевнений.

— Звідки вам це знати? — питає він.

— Бо я буду в небезпеці.

— Навіть якщо ви переконаєте мене, що вона перевиховалася, ви вже розв'язали загадку смерті Івлін, — каже він. — Правила чіткі: першого в'язня, котрий пояснить, хто вбив Івлін Гардкасл, буде звільнено. Це ви. Не Анна. Що ви можете на це сказати?

Я спинаюся на ноги, бреду до свого намальованого дерева й тикаю пальцем у вузли, у прогалини в тому, що я знаю.

— Я розв'язав не все, — кажу я. — Якщо Майкл Гардкасл планував застрелити свою сестру в дзеркальному басейні, навіщо він ще й отруїв її? Думаю, це зробив не він. Я вважаю, що він не знав, що в тому келихові була отрута. Я думаю, що отруту залишив хтось інший, на випадок, якщо Майкл не впорається.

Чумний Лікар зайшов за мною в приміщення.

— Це не дуже переконливо, Ейдене.

— У нас досі забагато питань, — кажу я, згадуючи бліде обличчя Івлін після того, як я врятував її в Сонячній кімнаті, а також як вона намагалася щось мені сказати. — Якщо цю справу закінчено, чому Івлін сказала мені, що Міллісент Дербі було вбито? Навіщо їй це?

— Можливо, Майкл убив і її теж?

— А який у нього був мотив? Ні, ми щось впускаємо.

— Яке саме «щось»? — питає він, починаючи вагатися.

— Я думаю, що Майкл Гардкасл мав спільника, який весь цей час не впадав у очі, — кажу я.

— Другий убивця, — каже він і на секунду замислюється. — Я пробув тут тридцять років і навіть не підозрював… Ніхто не підозрював. Не може бути, Ейдене. Це неможливо.

— У цьому місці все неможливе, — кажу я, гупаючи по намальованому дереву. — Існує другий убивця, я певний в цьому. Я не маю гадки, хто це може бути, а Міллісент Дербі, якщо я не помиляюсь, убили, щоб приховати сліди. Другий убивця замішаний у вбивстві Івлін не менше, ніж Майкл, а це означає, що вам потрібні дві відповіді. Якщо Анна назве Майклового спільника, цього вистачить, щоб її звільнити? — питаю я.

— Моє начальство не хоче, щоб Аннабель Кокер залишила Блекгіт, — каже він. — Не думаю, що їх можливо переконати в тому, що вона змінилася. Навіть якщо це вдасться, вони шукатимуть будь-який привід залишити її в ув'язненні, Ейдене.

— Ви допомогли мені тому, що мені тут не місце, — кажу я. — Якщо я не помиляюся в Анні, те саме стосується тепер і її.

Водячи рукою по лисій голові, він ходить взад-вперед і неспокійно зиркає то на мене, то на малюнок.

— Можу лише пообіцяти, що сьогодні ввечері я буду на озері неупереджений, — каже він.

— Цього достатньо, — кажу я та плескаю його по плечу. — Зустріньмося об одинадцятій біля елінгу, і ви побачите, що я правий.

— Дозвольте спитати, а чим ви до того займатиметеся?

— Я маю намір з'ясувати, хто вбив Міллісент Дербі.

54

Тримаючись дерев, я наближаюся до Блекгіту непобаченим, моя сорочка сира від туману, туфлі вкриті гряззю. До Сонячної кімнати лишається кілька кроків, я крадуся серед мокрих кущів і придивляюся, чи є в кімнаті який-небудь рух. Ще рано, але я не знаю ні коли прокидається Деніел, ні коли його вербує Срібна Сльоза. Заради безпеки я мушу виходити з того, що він і його шпигуни досі є загрозою, а це означає, що я маю діяти потайки, аж доки він не лежатиме лицем вниз в озері, і всі його інтриги не потонуть разом із ним.

Після своєї вилазки на світанку сонце кидає нас на поталу мороку, небо стає невиразно сірим. Я оглядаю клумби й шукаю спалахи червоного, натяки на пурпур, на рожеве або біле. Я шукаю за цим світом інший, яскравіший, уявляю Блекгіт запаленим, у короні з полум'я та в плащі з вогню. Я бачу, як палає