Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

дотеперішній секрет. — До кінця дороги! До Вороніжа! — повторює вона неприховано-радісно, ніби там на кожного з подорожан чекає теплий рідний дім. — Потерпіть ще трохи, наші немічні, наші мученики й мучителі! Вже близько до клініки!

— Не до Києва, а до Вороніжа? — здивовано питає хтось із поранених.

— Київ ми проїхали ще вчора звечора, — пояснює інша недужому.

В Янчуковій пам'яті спливає Ріта Генріхівна і собор Софії та ансамблі Лаври, пам'ятник Володимирові й будинок із химерами у чарах зелених узгір'їв і красі мостів над величними водами Дніпра. І Петро у тяжкій від морфію голові намагається знайти слова хвали всесильній природі за те, що дала убогій людині дар пам'яті й уяви.

Перед його внутрішнім зором виринає високе стрімке надгір'я і постать князя Володимира із хрестом-поставою, що увів великого святотатця і грішника в лоно святих світу, прославив його, звеличив і ошатив у порфири й ризи. На місці пращурних бовванів, що ніколи захланно не зазіхали на чуже, а щадили незмінно прадавнє своє, вознісся він, одружившись на цісарівні, загнавши у монастирську схиму триста душ чарівних наложниць, до яких уже не мав сил, і понищивши та потопивши не лише колишніх богів, а й вірних їм язичників...

Умліока благодатна пам'ять перекидає знеболене Янчукове єство у дитинство на чигиринську гору, ошатнену млинами й каланчею, як сторожею попасмужених полів, яруг, долин, дібров і пущ, над якими ранками зводяться слупи димів у рідне небо і з самого Чигирина, і з навколишніх сіл та висілків...

Або переносить Петрову уяву до намальованого йому бійцем-доброхотцем Тарасом, який попросився на фронт як член КПЗУ і влився в їх роту в Петрозаводську. Тарас був не таким, як усі, в його обличчі просвічувало щось своєрідне, наповнене отою злукою українських земель в єдину державу. Петро, слухаючи його, не став ні підтримувати в ньому, ні осуджувати оту ейфорію від «возз'єднання», знаючи наперед, якою великою буде її пожертва-заклан... З Тарасових слів, патріархальний Львів розпростирався від Брюховичів до гір Кайзервальд, оглядаючи століттями околи своїх близьких і далеких володінь, упираючись у навколишні ліси. Петро ніби бачив княже місто із трамваями, вечірніми карбідовими лампами, ликами святих по церквах, кляшторах і каплицях, левами біля ратуші, обрисами Руської церкви, палацу Корнякта і костелу Кармелітів. Янчук, здається, чув, як галасає площа Ринок, як зачаровано шепче у парках пожовкле листя про осінь, як шарудять бруківками обривки папірців із відозвами і райдужними обітницями, а їх топчуть тисячі людських ніг... Століттями тримали захланні сусіди рідні міста Київ та Львів у розлуці й розриві і ось «возз'єднали», але у Львові почалися «чистки», і «вороги народу» недарма вішали на деревах отих «чистильників», яким Тарас співчував, а Петро не міг. Два однодольці, ідучи на смерть, дивилися на події різними очима, і Янчук убачав у тому справжню трагедію...

Болі в усьому тілі, що звільнялося від морфію, заглушали спогади муками і спрагою, тож Петро знову кричав, не чуючи себе: «Во-ди-и! Пи-и-ти!.. Во-ди-и! Пи-и-ти!..» В його пам'яті все змішалося і сплелося так, що не міг дати собі ради: фронт і юність, любов і вірші, ночі і дні, часи і люди, події й зустрічі, і лише одне прагнення вижити переважало: «Пи-и-ти!.. Во-ди-и!..», і лише одне бажання жевріло: навчатися в університеті — бодай самотужки, хоч і без ніг, бо руки має точно, адже це в них сестри вливали кров і глюкозу та кололи морфій. Лякали його лише жаскі лихоманки, що спалювали всього на пні...

«Чмих-чмих! Чмих-чмих! Чмих-чмих! — чує Янчук. — Це, певне, якийсь інший потяг, мабуть, уже вокзал Вороніжа, значить, приїхали... Що ж усе-таки зі мною? В якому я стані? — силкується відкрити важкі повіки, чуючи, як знову колють йому, мабуть, морфій. — І ніг ніби не чути. Може їх у мене нема?!? — б'є жаский здогад по свідомості, дурманячи його. — Пи-и-ти! — волає Петро, а голосу свого не чує. — Може, я оглушений або в голову поранений? Ні, була б пов'язка... — висновковується усвідомлення. — Чмих-чмих! Чмих-чмих! П-ш-ш-ш! П-ш-ш-ш! Мабуть, таки у Вороніжі! І обривки людських перемовок чути, і якусь метушню... Та-ла-ла! Та-ла-ла! Та-ла-ла!.. Невже знову їдемо? Таки їдемо! Але чому так повільно?»

Янчук чує, як пищать і скриплять гальма, як погойдується вагон, ляскають буфери, перестукують колії і рипить під чиїмись ногами сніг на морозі, заглушаючи і тамтешні голоси, і тутешні стогони. Дрімота сковує його, вкладаючи у блаженство сну, і він летить навикло в тартарари, довго й неспинно, і не збагнути, де він та що з ним... Так проходить ціла вічність...

Петро не чув, як поранених перевезли з вагонів у клініку, як комісія оглянула кожного, а йому ще й зробили рентген, виявивши у хребті уламки, яких при операції лікарям видалити не вдалося. Він не прийшов до тями й тоді, коли його спішно під загальним наркозом наново прооперували: розшили йому черево, видалили уламки, продезінфікували шви на запалених кишках і кінцево зашили його, вливши у вени свіжої крові, підгодувавши глюкозою і поклавши в палаті з діагнозом «посттравматичний перитоніт, спондилолістез хребта, парез лівої кінцівки і раневе виснаження»... Повторна операція виявилася рятівною, бо ще й запобігла сепсису..

Прийшовши врешті до себе, Янчук довго не міг уторопати, що тиха мова, яку він чує, лунає з репродуктора. Йшлося про боротьбу ефіопського народу проти італійських загарбників, про успішне співробітництво Союзу й Німеччини, про підготовку до п'ятнадцятого з'їзду КП(б)У та про лондонський з'їзд РСДРП і перемогу на ньому більшовиків-опортуністів. Хоч і стогнучи від болів, Петро міг уникнути в почуте: чув, як гудилися Балканські держави, що відмовилися від взаємодопомоги, а найпаче їх урядовці — маріонетки капіталізму, як згадувалися і Прибалтійські, загарбані у 1919-му році буржуазією, народи яких у нужді й злиднях мріють тепер про повернення радянської влади зі Сходу, як бажає Союз миру з Фінляндією, але не навпаки... «А що сталося з урядом Куусінена? Чому про нього ні слова?» — Янчук намагається підняти голову, щоб огледітись, бо бачить лише стелю над собою. Напруження викликає болі, але вони слабші, ніж дотепер. На свою радість, він відчуває свою праву ногу та навіть може нею трохи рухати, хоч тим самим загострює біль у лівій, мабуть, фантомний. Слабість така велика, що руки догори Петро звести не може, але чує обидві впевнено. «Отже, я поранений у живіт, маю пошкоджені кишківник і хребет, а може ще й ліву ногу, якщо вона взагалі у мене