Читати книгу - "Королева пустелі"

сидів у мене на руках і їв смажену яєчню, наче справжній християнин».

Ще відколи Ґертруда працювала в Каїрі, вона звикла жити на свою зарплату — 20 фунтів стерлінгів на місяць — а її щедрі річні премії накопичувалися вдома, ними вона не користувалася. Г’ю написав Ґертруді листа, запитавши, що вона збирається робити з грішми. Оскільки те, що Ґертруда страшенно хотіла — хороша їжа і добре зшитий європейський одяг — в Іраку було недоступне, вона відписала батькові, не проявивши ані краплі фінансової зацікавленості, як це часто буває у дуже заможних людей: «Минулого тижня ви написали мені про гроші, які знаходяться на моєму банківському рахунку. Це безглуздо... Ви завжди можете робити з моїми грішми все, що вважаєте за потрібне, можете навіть привласнити їх собі. Як я вже казала, мені байдуже. Тема грошей мене ніколи не цікавила... Якщо колись мені де не вистачатиме, я завжди зможу попросити їх у вас, бережи вас Боже!».

Тутешній клімат продовжував шкодити Ґертруді, і їй доводилося звертатися до офіцерського госпіталю з частими переохолодженнями та бронхітом узимку і тепловими ударами й періодичною малярією влітку. Коли температура сягала більше 48°С навіть уночі, Ґертруда стелила собі на даху, де намочувала простирадло у відрі з водою, а тоді лягала й загорталася в нього. Коли простирадло висихало, вона вставала й повторювала процедуру. Усі кімнати відділку промивали двічі чи тричі на добу. Узимку їй іноді доводилося вдягати дві сукні, одну поверх другої, а зверху ще й шубу. Через постійну перевтому, куріння цигарок і температурне виснаження Ґертруда дуже сильно схудла. Коли хвороба змушувала її звертатися до лікарні, вона дратувалася й рвалася повернутися назад на роботу. Однак на власному досвіді знала, що якщо виписатися з лікарні зарано, їй знову доведеться туди повертатись. Одначе Ґертруда ніколи повністю не відмежовувалася від роботи: вона безперервно писала меморандуми, раз на два тижні вела обліковий журнал для уряду, а в листопаді 1917 року взялася за редагування місцевої газети Al Arab. Ґертруда вирішила, що з неї вже досить тих тропічних хвороб, як вона сказала своїм батькам, і мала намір відкрити нову сторінку життя. Пишучи листа з лікарняної койки, вона подякувала Г’ю за розкішний подарунок на її сорокадев’ятиріччя:

«Єдине, що мене зараз втішає, це прекрасний смарагд на брошці, яка прикріплена до моєї нічної сорочки, і я дивлюся на нього з безмежною радістю і думаю про те, як сильно Вас люблю, мій дорогий таточку».

Десь за місяць Ґертруда отримала листа від Флоренс, слідом за яким прийшла велика коробка у відсіку з дипломатичною поштою: «там була ціла ювелірна крамниця з різноманітними брошками та підвісками — найрозкішніші коштовності — як вам обом вдалося домовитися зі своєю совістю, щоб піти на таке марнотратство? Нехай Господь оберігає вас обох; прикраси просто неймовірні, і я сподіваюся, що з їхньою допомогою мені вдасться приголомшити індійські експедиційні війська „Д”».

Індійські експедиційні війська «Д» відтіснили турків з Багдада та південної частини Месопотамії. Однак усередині 1917 року армії довелося пройти через п’ятсоткілометрове поле бою на півночі; їхнім завданням було прогнати ворога з вілаєту Мосула та з кордону з Сирією. Протягом наступного року турки вели ар’єргардний бій, зачищаючи землі від продовольства та всього іншого, що могли відібрати, відступаючи територією історичної житниці Іраку. Наступ британців піддавався атакам з боку їхніх комунікаційних і зрошувальних систем, а турки були готові завалити до будь-якої провінції, яку британська армія не змогла достатньо захистити.

У Кербелі місцевих шейхів, які займали тимчасові керівні посади, спіймали на, як це назвала Ґертруда, «жвавій торгівлі продовольством» з ворогом на території пустелі. Цих людей зняли з посад або ж переконали більше так не робити, а Ґертрудин товариш Фахад Бег разом зі своїм бедуїнським племенем Аназех стежив за пустельними постачальниками. В іншому святому місті, у Наджафі, гніт через нестачу продовольчих продуктів призвів до громадського обурення, спровокованого турецьким урядом. Однак ситуацію обернули на користь британців завдяки шиїтам, які розгнівалися через те, як турецький уряд поставився до їхніх священних місць. Одного офіцера з питань політики, капітана Маршалла, було вбито, однак британці відреагували дуже делікатно: у місті не прогриміло жодного пострілу, а жоден з монастирів і священних місць не були потривожені. Мир відновили, однак міста Кербела та Наджаф залишалися центром політичного неспокою.

По всій центральній і південній частині Месопотамії британська армія створювала велику кількість ринків робочої сили й товарів місцевого виробництва — і, на відміну від своїх попередників, за це платила. Два південні вілаєти Багдада та Басри досягли процвітання, не відомого за часів правління Османської імперії.

Серед усього штату багдадського відділку лише Ґертруда могла ідентифікувати велетенську кількість рас і віросповідань на територіях північніше, східніше та західніше від Мосула. У горах на задіну арабським племенам приходили курди, а на заході з боку пустелі жили єзиди — дияволопоклонники — дивна секта, яка дуже подобалася Ґертруді. Їхні шейхи мали надзвичайну силу піднімати змій, а їхні віщуни, як казали, могли передбачувати майбутнє. «Дияволопоклонники піддатливі та слухняні, незважаючи на їхній розбещений норов», — написала Ґертруда після зустрічі з ними, зазначаючи, що в 1915 році вони переховували велику кількість вірменських біженців. Крім курдських племен, була ще велика кількість християнських сект, серед яких переважали халдеї, якобіти, несторіани та туркмени, які стверджували, що були нащадками Тамерлана. На лівому березі річки Тигр, серед великого різноманіття дивакуватих громад, жили шабаки й сарлі, прихильники таємничого віросповідання, алі-ілахі, таї та єврейська спільнота. Серед арабських племен найбільше було представників родових ворогів аназехів — шаммари, які служили турецький армії і були готові нападати на каравани, підривати головні вузли каналів, здійснювати набіги та розкрадати все, що лише зможуть знайти.

Британський уряд Месопотамії був настільки ретельно продуманий і втілений, що до кінця війни залишався досить успішним, але прийшов час, що він от-от міг розвалитися через нескінченні затримки, чекаючи на рішення питань не лише щодо свого майбутнього в Іракові, а й значно суттєвіших, як, наприклад, де проходитимуть кордони Іраку. Лише після того, як переможці зібралися для встановлення миру, можна було закласти основу для того, щоб іракський народ міг сам керувати своєю державою, спираючись на незмінні перспективи їхньої незалежності. Без цієї перспективи велика кількість голосів інакодумних меншин, часто-густо спровокованих турками, виросла б до розмірів повномасштабного повстання, що загрожувало б усім досягненням, здобутим за останні три роки. У 1920 році Ґертруда напише:

«Правда, на якій ґрунтується вся критика — саме через це на критику дуже важко реагувати, —