Читати книгу - "Королева пустелі"

це те, що ми обіцяли самоврядні організації, а самі не те, що не просунулися в цьому напрямку, а діловито встановлювали дещо геть відмінне від обіцяного. В одній з газет написали, цілком справедливо, що ми обіцяли побудувати арабську державу з британськими радниками, а побудували британську державу з арабськими радниками, І це надзвичайно влучне зауваження».

У вересні 1918 року Кокса, як найбільш здібного представника уряду, відправили з Багдада в Тегеран. І в цей найбурхливіший час історії Іраку Ґертруду прикріпили до його колишнього заступника А. Т. Вілсона, призначеного виконувачем обов’язків громадського комісара, начальника, свавільні тактики, караючі дії стосовно дисидентів і схиляння в бік імперіалістичної політики якого за останні двадцять чотири роки дали зрозуміти жахливу правду: він не підтримував політики самовизначення і був готовий піти на все, щоб підірвати її й запобігти її встановленню. Але що ж тепер буде з Ґертрудиною мрією?

Розділ 13

Гнів

Проникливий Т. Е. Лоуренс написав, що одним із Ґертрудиних недоліків було її захоплення людьми, які їй подобалися, лише для того, щоб потім, після сварки, ставитися до них зневажливо, їй надзвичайно подобалися їхні добрі робочі стосунки з А. Т. Вілсоном, коли вони обоє працювали під ґречним керівництвом неупередженого Кокса. На посаді заступника А. Т. займався повсякденними справами та розвитком уряду, а Ґертруда допомагала йому, забезпечуючи виконання обов’язків перед місцевими мешканцями та формуючи новий режим на основі реалій. Однак А. Т. завжди хотів самостійно керувати своїм парадом. Він не залучав її до вирішення політичних питань, як це робив Кокс, і не радився з нею, приймаючи рішення. Більше того, їхнє ставлення до арабів було зовсім різним. А. Т. поводився з арабськими представниками досить грубо, а до їхніх лідерів, якими б знатними вони не були, не виявляв належної поваги. Ґертруді було надзвичайно ніяково від такої його поведінки, більше того, вона зрозуміла, що її принципи радикально відрізняються від тих, які керують тим колоніальним динозавром (так А. Т. охрестив Лоуренс), який був її начальником. А. Т. обурювало навіть саме слово «самовизначення», натомість Ґертруда леліяла це поняття у своєму серці: «Можливо, мені вдалося б допомогти втримати все у правильному руслі — якби дали таку можливість... Заразу нас тут досить напружена ситуація стосовно самовизначення... Я дуже хотіла б, щоб сер Персі був тут», — написала вона в січні 1919 року.

Нарешті Перша світова війна закінчилася, і Ґертруда, одужуючи після вчергове підхопленої малярії, дозволила собі трохи розвіятися. Вона попливла вниз річкою Тигр на розкішному човні, який належав одному з генералів, читаючи під час вояжу романи; побувала на лекції з історії аббасидів; у супроводі тридцяти двох вершників з племені Бані Тамім поїздила верхи пустелею, роздивляючись руїни. А ще вона вперше в житті політала на літаку: «Першу чверть години я все думала, що ще ніколи в житті не відчувала такої сильної тривоги... погода була вітряною, і літак дуже гойдало. Однак згодом я до цього звикла, почала радіти й розглядати все довкола. Мені слід підніматися в небо щоразу, коли матиму нагоду, щоб краще призвичаїтися до польотів».

Протягом останнього року Г’ю і Флоренс наполягали, щоб Ґертруда взяла відпустку і приїхала додому, і таким чином поберегла своє здоров’я від багдадського літа з його палючим сонцем. Ґертруда часто відповідала, що не може залишити країну, оскільки дуже їй потрібна. Тепер, коли її відгородили від багатьох важливих зустрічей, Ґертруда мусила визнати, що А. Т. від неї не залежить. Однак батькам вона написала, що потрібна арабам, до того ж, можливо, так сильно, як ще ніколи раніше. Г’ю відповів, що в такому разі він може приїхати до неї в Багдад, і думка про те, що Ґертруда зможе показати батькові свій світ, приносила їй величезне задоволення. Наближався день, коли мав приїхати Г’ю, аж раптом у порядок денний втрутився робочий обов’язок — участь у Паризькій мирній конференції.

З’ясувалося, А. Т. хотів, щоб до його приїзду в Париж Ґертруда вже була на місці, відвідувала всі засідання, представляла інтереси Месопотамії й тримала його в курсі справ. Було вирішено, що спершу Ґертруда має поїхати до Англії, а вже звідти до Парижа, куди до неї на декілька днів приїде Г’ю. Ґертруда й думати не могла про повернення найближчим часом до Лондона. Вона й досі не хотіла бачити більшість своїх друзів чи перебувати у старих улюблених місцях: усе це нагадуватиме їй про Діка Доті-Вайлі, їхні пікантні останні дні разом і нестерпне горе, яке переслідувало її після його загибелі. Ґертруда знала, що її справжні друзі все зрозуміють. Вона написала одній з таких подруг, доньці лорда Уллсвотера, Міллі Лоутер, що та — одна з небагатьох, кого Ґертруда хотіла б побачити. Вони з Моллі потоваришували, коли працювали у лондонському відділені поранених і зниклих безвісти, після смерті Доті-Вайлі. «Коли я приїду, мені буде потрібна твоя допомога та розуміння. Так важко буде знову опинитися в Лондоні, і я дуже цього боюся. Ти маєш мені допомогти, як уже робила колись».

Г’ю цілком розумів бажання дочки, і тому придумав план, як їй обережно обійти всі світські заходи Лондона. Він знав, що більшу частину часу Ґертруда витратить на походи крамницями. Тож подумав, що коли вони вдвох будуть у Парижі, то могли б вирушити у невеличкий автомобільний тур Бельгією та Францією, а тоді переправитися морем до Алжиру. Ґертруді дуже сподобався такий план, вона зітхнула з полегшенням і почала з нетерпінням чекати подорожі. Але, як Ґертруда писала, понад усе вона хотіла побачитися зі своєю родиною; а на другому місці у її списку бажань була бараняча ніжка по-йоркширськи.

У березні 1919 року Ґертруда написала Флоренс з Парижа, розповідаючи, яке щастя їй приніс проведений разом із Г’ю час: «Я не можу передати словами, що для мене означало провести з ним ці два дні. Він був настільки добрим, що просто не описати. Тато весь час був у хорошому гуморі й мав чудовий вигляд. Навіть не віриться, що після того, як я бачила його востаннє, над його головою промайнуло три роки війни».

Батько з донькою завжди вміли продовжувати свої стосунки з тієї сторінки, на якій перед цим зупинилися, і час не міг зменшити їхньої прив’язаності одне до одного. Ці дні були захопливим моментом возз’єднання, після чого вони зустрілися з домнулом і повечеряли з лордом Робертом Сесілом, колишнім Ґертрудиним начальником з відділення поранених ті зниклих безвісти. За декілька днів Г’ю поїхав додому, а Ґертруда взялася за роботу.

У