Читати книгу - "Соловей"

худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.

— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.

Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.

— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.

Ізабель поглянула на неї порожніми очима.

— Хочеш, я поїду з тобою?

Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.

— Куди мені їхати?

— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.

— Правда?

— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.

— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.

— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.

Мішлін допомогла дівчині підвестися.

Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.

Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.

— Розіньйоль?

Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.

— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.

— Не говори про себе в минулому часі.

— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…

— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.

— Тепер ти говориш у минулому часі, — правду кажучи, Ізабель узагалі не пам’ятала тієї дівчини, яка без роздумів долучилася до руху Опору. Дівчини, яка бездумно привела пілота у квартиру свого батька, а іншого — у сарай сестри. Дівчини, яка пішки переходила Піренеї та закохалася під час втечі з Парижа.

— Ми вижили, — сказала Мішлін.

За останній тиждень Ізабель багато разів чула ці слова. Ми вижили. Коли американці з’явилися, щоб звільнити табір, ці слова були на вустах у кожного в’язня. Тоді Ізабель відчула справжнє полегшення. Після побоїв, холоду, приниження, хвороб, примусових походів на морозі вона вижила.

Однак тепер вона не знала, яким далі буде її життя. Вона не могла знову стати тією, ким була, але як їй рухатися далі? Вона востаннє помахала Мішлін на прощання й сіла в машину Червоного Хреста.

Пізніше, у потязі, вона прикидалася, що не помічає, як люди витріщаються на неї. Вона намагалася сидіти рівно, але не могла, тож притулила голову до вікна.

Вона заплющила очі й миттєво заснула. У гарячці їй знову примарився вагон для худоби, заплакані діти та жінки, які відчайдушно намагаються їх заспокоїти… а тоді двері відчинилися, і вона побачила собак…

Здригнувшись, Ізабель прокинулася. Вона була такою дезорієнтованою, що їй знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона в безпеці. Дівчина торкнулася чола зовнішнім боком долоні. Гарячка повернулася.

За дві години потяг прибув до Карріву.

Вижила. Але чому вона нічого не відчувала?

Ізабель підвелася і, долаючи біль у ногах, пошкандибала з вагона. Коли вона ступила на платформу, її знову почав душити кашель. Вона нахилилася, відкашлюючи кров у долоню. Коли дівчина знову змогла дихати, то спробувала випростатись. Вона почувалася спустошеною. І старою.

Її сестра стояла на краю платформи. В’янн була на пізньому терміні вагітності. На ній була полатана сукня, а її біляве волосся з рудуватим відтінком стало довшим і хвильками лягало на плечі. Вона вдивлялася в натовп, що виходив із потяга, не помічаючи Ізабель.

Ізабель підняла свою висохлу руку вгору.

В’янн помітила її та зблідла.

— Ізабель! — гукнула В’янн і кинулася до неї. Вона торкнулася запалих щік Ізабель.

— Не підходь надто близько. У мене з рота смердить.

В’янн поцілувала потріскані сухі губи Ізабель і прошепотіла:

— Вітаю вдома, сестричко.

— Удома, — повторила за нею Ізабель. Це слово не викликало в неї жодних асоціацій. Думки плутались у голові.

В’янн ніжно обійняла Ізабель і притисла до себе. Ізабель відчула дотик м’якої шкіри сестри й лимонний аромат її волосся. В’янн гладила її спину, як робила це, коли вони були зовсім маленькими. Ізабель подумала: «Я вижила».

«Я вдома».

Коли вони прийшли в Le Jardin, Ізабель помилася і лягла в тепле ліжко.

— Ти вся гориш, — сказала В’янн.

— Так. Гарячка ніяк не відпускає.

— Я принесу тобі аспірин, — В’янн хотіла встати.

— Ні, — мовила Ізабель. — Не залишай мене. Будь ласка. Побудь зі мною.

В’янн умостилася в маленькому ліжку. Побоюючись, що найменший дотик може залишити синці, вона обережно притулилась до Ізабель.

— Мені шкода щодо Бека. Пробач… — сказала Ізабель і закашлялась. Вона так давно хотіла це сказати. Тисячу разів уявляла цю розмову. — …І за те, що я ризикувала тобою та Софі.

— Ні, Ізабель, — відповіла В’янн ніжно. — Це ти мені пробач. Я завжди підводила тебе. Відколи тато кинув нас на мадам Дюма. І як я могла повірити в історію про роман, коли ти втекла в Париж? Це постійно гризло мене, — В’янн нахилилась до неї. — Ми можемо почати все спочатку? Бути сестрами, як хотіла мама?

Ізабель щосили намагалася лишатися при тямі.

— Я дуже цього хочу.

— Я так пишаюся тим, що ти зробила на цій війні, Ізабель.

Очі Ізабель наповнилися сльозами.

— А ти як, Ві?

В’янн відвернулася.

— Після Бека тут жив інший нацист. Поганий.

Цікаво, чи усвідомлювала В’янн, що торкається живота, вимовляючи ці слова? Що почервоніла від сорому? Ізабель зрозуміла, що пережила її сестра. Вона чула безліч історій про жінок, зґвалтованих солдатами, які в них квартирувалися.

— Знаєш, що я зрозуміла в таборах?

В’янн глянула на неї.

— Що?

— Вони не дістануться мого серця. Не змінять того, ким я є. Моє тіло… вони зламали швидко, але не моє серце, Ві. Що б він не зробив, він зробив це з твоїм тілом, а воно зцілиться, — вона хотіла ще щось сказати, можливо «Я люблю тебе», але знову почався кашель. Коли напад скінчився, вона лежала на спині, ледве дихаючи.

В’янн поклала холодну мокру ганчірку на її гаряче чоло.

Ізабель дивилася на кров на ковдрі і пригадала