Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

ясно, що вся справа тут у ґраціозних танцюристських позах перед лицем небезпеки, в пластичному єднанні витончености й могутньої сили.

Був момент, коли бик, ослабнувши й втомившись від марних зусиль своєї злости, відвернувсь од Рібейро й тупо вирячився на землю, а його партнер, раптом повернувшись до нього спиною, опустився на коліна в пісок, та відразу легко схопився і, схиливши голову, пішов на нього з високо піднятою рукою, волочачи за собою червоний плащ. Це виглядало вельми сміливо, але тореро був упевнений, що рогатий диявол таки хоч на мить заціпеніє. Іншим разом, ідучи попереду бика, він майже впав, але втримався на витягнутій руці, далеко відставивши іншу з плащем, що бився в повітрі й незмінно викликав лють його чотириногого супротивника, і тут же підвівся й легким рухом перескочив через бикову спину. Знову загриміли шалені оплески, за які той не дякував, вважаючи, що вони так само стосуються й toiro, а цього останнього не цікавили ні слава, ні вдячність. Хоча мені навіть здавалося, що тореро відчуває певну непристойність такого поводження з жертовною твариною, яка до того знала тільки шанобливу чемність на вільному пасовиську. Але в цьому й виявлялося штукарство, з яким тут по-народному поєднувалася святобливість перед кров'ю.

Покінчивши з грою, Рібейро підбіг до покинутого ним кинджала, опустився на одне коліно, все тим же запрошуючим жестом розпластав перед собою плащ і став невідривно дивитись, як бик, що приготувався до нападу, наближається до нього незґрабним галопом. Він підпустив його зовсім близько, впритул, точно розрахувавши секунди, схопив з підлоги кинджал і блискавично встромив йому в зашийок блискучий вузький клинок майже по саме руків’я. Бик осів, перекотився з боку на бік, на мить запорпався рогами в пісок, наче то був червоний плащ, затих, і очі його стали скляними.

Справді, це був елеґантний спосіб забою тварин. Як зараз бачу я Рібейро: з плащем під пахвою він йде навшпиньки, немов намагаючись тихше відійти вбік, і озирається на свою бездиханну жертву. Але вже під час цієї короткої сутички не на життя, а на смерть вся публіка, як один, встала, бурею оплесків вітаючи бика — героя страшної гри, який так мужньо поводився після того, як спочатку зробив було спробу втекти з арени. Овація тривала доти, доки упряжка мулів не забрала величезну тушу. Рібейро йшов поруч з возом, віддаючи останню шану своєму супротивникові. На арену він уже не повернувся. Під іншим ім'ям, в іншій життєвій ролі, як частину двоєдиного способу, судилося мені зустріти його трохи пізніше. Але про це свого часу і на своєму місці.

Ми бачили ще двох биків, менш цікавих, зрештою, як і еспадів, що билися з ними. Один, наприклад, всадив свій кинджал настільки невміло, що бик не впав, хоча з нього потоком заструмувала кров. Він стояв у такій позі, наче його нудило, розставивши ноги, далеко витягши шию, вивергаючи в пісок широкий струмінь крови, — неприємна картина. Кремезний матадор, надто пихатий і дуже гоноровий, змушений був завдати йому ще «удар милосердя», так що з тіла бика стирчали вже руків’я двох кинджалів. Ми пішли. В екіпажі чоловік Марії-Пії науково прокоментував те, що ми, тобто я, вперше бачили сьогодні. Він довго говорив про стародавнє римське вірування, що спустилося з вершин християнства до поклоніння кровожерливому богові, культ якого ледь не став поперек дороги культові господа нашого Ісуса Христа як світової релігії, бо ті таїнства були близькі народному серцю. Неофітів, за цим віруванням, хрестили не водою, а кров'ю бика, який, можливо, сам був богом і оживав у кожному, на кого пролилась його кров. У цьому вченні була якась одвічна єдність, щось таке, що об'єднувало життя і смерть у неподільне ціле, його таїнства теж ґрунтувались на рівності та єдності вбивці й убієнного, сокири й жертви, стріли й цілі… Я слухав професора лише краєм вуха й лише настільки, наскільки це не перешкоджало мені дивитися на жінку, чия краса й сутність так яскраво проявилися на цьому народному святі, яке, повернувши її до себе самої, зробило її ще більш гідною захопленого споглядання. Груди її зараз були спокійними. А я хотів знов бачити, як вони здіймаються.

Про Зузу — тепер мені це стало ясно — під час кривавого спектаклю я геть забув. Тим рішучіше я поклав собі виконати нарешті її наполегливу вимогу і з божою поміччю вручити їй малюнки, які вона заздалегідь вважала своєю власністю: голу Зазу зі спадаючими на вуха пасмами волосся Зузу. Наступного дня мене знову запросили на сніданок до Кукуків.

Невелике похолодання, що настало після дощу минулої ночі, дозволило мені вдягти легке пальто, у внутрішню кишеню якого я поклав згорнуті трубочкою малюнки. Уртадо теж був там. За столом розмова точилася навколо вчорашніх вражень, і я, щоб зробити приємність професорові, став розпитувати його про відкинуту релігію, до якої спускалася пряма доріжка з вершин християнства. Чогось суттєво нового він до вчорашнього додати не зумів і лише заперечив мені, що далеко не всі її обряди було відкинуто, тому що справді народні священнодійства споконвіку диміли жертовною кров'ю, кров'ю бога, і пояснив мені зв'язок, що існує між жертвоприношенням та вчорашнім кривавим святкуванням. Я зиркнув на груди господині будинку, чи не здіймаються вони.

Після кави я розпрощався з дамами, застерігши за собою право зробити їм ще останній візит, оскільки день мого від'їзду був уже зовсім близько. Разом з професором і паном Уртадо, які вирушили до музею, я сів у вагончик канатної дороги і вже в нижній частині міста попрощався з ними, висловивши надію на те, що прихильна доля в недалекому майбутньому дозволить мені знову насолодитися їхнім товариством. Я зробив вигляд, що прямую до «Савой паласу», але коли зайшов за ріг і озирнувся, повернув назад і сів у той же вагончик, що вирушав нагору.

Я знав, що хвіртка в садок була відчинена. Погода з самого ранку стояла по-осінньому м'яка й сонячна. Донна Марія-Пія мала годину сієсти. Я не сумнівався, що знайду Зузу в садку за будинком, куди вела посипана рінню доріжка. Посеред маленького газону цвіли жоржини та айстри. В глибині, праворуч, олеандрові кущі захисним півколом огортали лавку. Моя люба сиділа там у затінку олеандрів у сукні, схожій на ту, в якій я побачив її вперше, вільній, як вона любила, в синю смужку, з поясом з тієї ж матерії та мереживним шиттям на коротких рукавах. Вона читала книжку і, звичайно, чула мої обережні кроки, проте не відірвалась