Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

а дві. Поруч. І такі недосяжні. І після того, що сказав Опенько, ще недосяжніші.

Але багато про це думати він не міг. Була нагальніша проблема. Лішак. Лисий був упевнений, що негідник десь тут, поблизу, що він тільки й чекає, коли вони заснуть. Лисий до світання прислухався і вдивлявся в глупу ніч: чи не світяться звідкілясь два великі ока. Однак ця ніч була така темна, що, мабуть, якби й були поруч ці очі, їх усе одно помітити було б неможливо.

Вранішнє світло на темні діла

Вони стояли за два кроки одна від одної, очі в очі, й мовчали. Ввечері так хотілося, щоб вони помовчали, а нині Лисий півжиття віддав би, тільки б вони заговорили. Це тривало вже цілу вічність, слід було планувати день, іти до хробака, а вони…

— Лелю, — спробував він прорватися крізь цю мовчанку.

Навіть оком не повела. Він перевів погляд на Марічку. Та похитала головою: не втручайся, мовляв. Лисий розвернувся до Опенька.

— Дядьку Опеньку, ви могли б піти встрелити якогось м’яса? Упораєтеся сам?

Той мовчки розвернувся й пішов. А Марічка наблизилася й притулилася злякано до Лисого.

— Вона вирішує, кому летіти, — ледь чутно сказала мала.

— А яка різниця? — легковажно здивувався Лисий.

— Велика, — сумно відповіла Марічка.

Часу на ці страждання не було. Лисий нахилився й підняв із землі два торішні жолуді. Один був у кашкетику, а другий — без. Він затиснув їх у кулаках і простягнув Лелі.

— Кому в кашкетику, та й летить, — твердо сказав він.

Лелі одночасно простягнули праву руку до його правої руки, не відводячи погляду одна від одної.

Лисий спересердя кинув жолуді на землю. Тоді взяв стрілу, взяв за руку Лелю, що стояла ліворуч від нього, — просто так було зручніше, бо стріла була в правиці, затиснув її кулачок над наконечником.

— Чия рука остання, та й летить.

Леля спробувала розправити кисть, але він міцно притискав її руку до стріли. Й вона змирилася. Тієї миті, як її рука перестала опиратися його руці, друга Леля обхопила долонею стрілу над кулачком, і досі стиснутим рукою Лисого.

— Чому в тебе кров на обличчі? — спитала його дівчина, легко вивільнила свою долоню й перехопила стрілу вище.

— Немає в нього ніякої крові, — відповіла та, що стояла навпроти неї. Вона перенесла руку вище й сховала в ній пір’я.

— Є в нього кров на щоці, — переможно промовила Леля, що стояла зліва від Лисого. Вільною рукою вона повернула обличчя хлопця до свого віддзеркалення.

— Це він бив комарів, — убитим голосом пояснила друга Леля, кулачок якої виявився горішнім. Жодної пір’їночки навіть не визирало з-поміж її пальців.

І Лисий згадав, що ввечері він притиснувся цією щокою до дубової кори.

Не глянувши Лисому в очі, друга Леля розвернулася й покрокувала до ступи. Легко заскочила в неї, піднялася в небо, зробила коло над галявиною і раптом знову спустилася. Вона зависла в кількох метрах над ними й голосно прокричала:

— Кохайте одне одного! Бережіть!.. — і зникла за верхівками дерев.

Леля, яка лишилася, тепер єдина, знову єдина, опустилася на землю й нестримно заплакала.

До неї підбігла Марічка, обхопила за шию, також заревіла, повторюючи крізь ридання:

— Ти ж від самого початку знала, що так буде! Ти ж знала, знала!.. Ти ж знала!..

Леля кивала головою і гладила малій золоте волосся.

Лисий дивився на них і нічого не розумів. У голові тільки крутилась якась недоречна думка: «Якби не мала, це я зараз обняв би Лелю й заспокоював». Він згадав те, що казав йому вчора Опенько. От зараз, якби не Марічка, він обняв би Лелю природньо й невимушено. А коли буде інший раз? Його може й не бути — роками. Особливо після вчорашньої балачки.

Але все це — взагалі, про все життя. А зараз він не міг збагнути причини Лелиних сліз, не розумів, через що дві Лелі так ненавиділи одна одну. Те, що сказав Опенько, що, мовляв, це тому, що їх дві, а Лисий — один, несерйозно. Що вони, не розуміють, що вони — теж одна? Розуміють, звичайно. І він один. І ліс один. І саме він колись звів їх із Лелею. От ішов він лісом — зовсім з іншою метою, далеко, навіть гадки не мав про те, щоб із кимось там знайомитися… І раптом — Леля. В найтяжчу мить, коли життя його висіло на волосині…

А скільки разів після того вона рятувала йому життя! А він їй! Уже й життя у них стало одне на двох. Усе це так. І сумнівів бути не може. А Опенько таке завів… Уся вчорашня розмова пройшла перед Лисим, наче це ось зараз над його головою інші люди про все те балакали. І тепер виходить, що…

Казна-що виходить.

— Годі вже береги розмивати, — несподівано сердито сказав він. — Якщо зараз хробак вийде на слід вовкулаків і рушить у зворотному напрямку, ми його вже ніколи не завернемо туди, куди треба.

Леля ще схлипувала, але вже підвелася й витирала сльози.

— Марічко, — вів далі Лисий, — скажи Соколу, що я зараз спробую вивести хробака на шлях, а потім треба, щоб він мене замінив. Я полечу вперед, розвідаю, як обійти земляного Чату.

Мала, розвозячи долонями сльози по щоках, відліпилася від Лелі й підійшла до півня. За мить вона забула про сльози й дивилася на Лисого перелякано й розгублено.

— Лесику, він каже, що більше цього не робитиме.

— Чого цього?

— Ну, що він не підставлятиметься більше хробакові. Що він учора мало не загинув, а ти…

— А що я?

— Він каже, що ти — загинув…

Леля забула про сльози. Лисий забув, що сонце вже встало дуже давно. Вони широко розплющеними очима дивилися на півня, який потужними ногами, мов нічого не сталося, розгрібав глицю під ногами й щось із землі викльовував, час від часу то праворуч, то ліворуч, різко повертаючи голову. Неначе дивувався: бач, щось тут таки є!

— У нього що, живіт болить? — обережно спитав Лисий.

Через хвилину Марічка відповіла:

— Ні, каже, що нічого не болить. Просто набридло займатися дурницями.

— Це я зрозумів, — відповів Лисий. — Я не зрозумів, що це за маячня про те, що я вчора загинув.

— Він так каже… Він каже, що тебе вчора зжер хробак…

Лисий подивився на Лелю.

— Ти хоч щось розумієш?

— Боюся, що так.

— Що?!!!

Леля відповіла не зразу.

— Спитай його, де в цей час була я, — попросила вона Марічку.

— Він каже, що де ти