Читати книгу - "Історія Лізі"

«Я не відступлюся», — запевнив я.

А він мені каже: «Нічого не бійся, Скутере, бо я стоятиму біля сходів зі своєю довбаною мисливською рушницею напоготові»

20

Тато стоїть біля сходів зі своєю мисливською рушницею, зі своєю 30–06 напоготові. Скот стоїть поруч із ним, дивлячись на істоту, прикуту ланцюгами до металевого стовпа та столу з друкарським верстатом на ньому, намагаючись не тремтіти. У його правій кишені лежить невеличкий інструмент, якого дав йому тато, шприц із пластиковою кришкою на кінчику голки. Тато міг і не казати Скотові, що це дуже ламкий механізм. Якщо буде боротьба, він може зламатися. Тато запропонував покласти його в невеличку картонну коробку, у якій раніше була авторучка, але діставати шприц із коробки означало б витратити кілька зайвих секунд, які могли виявитися часовим інтервалом між життям і смертю, якби Скотові пощастило привести істоту, прикуту до стовпа, в Місячне Коло.

У Місячному Колі не буде тата з його мисливською рушницею 30–06. У Місячному Колі будуть лише він і та проява, що прослизнула в Пола, як рука у вкрадену рукавицю. Лише вони двоє будуть на вершині Щасливого Пагорба.

Істота, яка колись була його братом, сидить чи лежить, незграбно прихилившись спиною до стовпа й розчепіривши ноги. Вона гола, на ній лише спідня сорочка Пола. Ноги в неї брудні. Її боки вимазані лайном. Миска, в якій вилизано навіть жир, стоїть біля руки, на яку дивитися страшно. Величезний гамбурґер, який був на ній, зник у горлянці Пола-істоти за якісь секунди, хоча Ендрю Лендон мучився над виготовленням цього пирога майже півгодини, викинувши свою першу спробу в ніч, після того як йому здалося, що він поклав у нього забагато «зілля». «Зілля» — це білі пігулки, що мають майже точно такий вигляд, як і «туми» та «ролайди», які іноді приймає тато. Коли одного разу Скот запитав у тата, звідки він узяв ці пігулки, тато сказав: «Чому ти не заткнеш свою довбану пельку, ти, Джордже цікавий, поки я сам тобі її не заткнув?», а коли тато щось каже в такому дусі, то ти одразу розумієш натяк, якщо у тебе в голові є бодай трохи олії. Тато роздушив пігулки, використавши для цього дно склянки. Працюючи, він щось говорив, звертаючись чи то до себе, а може, й до Скота, тоді як унизу під ними прикута до стовпа істота монотонним ревом просила свою вечерю. «Цю порцію досить легко визначити, коли ти хочеш, щоб він відключився, — сказав тато, переводячи погляд від купки білого порошку до розмеленого м’яса. — А ще легше було б, якби я захотів укоротити віку цьому набридливому виродкові. Але ні, я цього не хочу, я хочу дати йому шанс убити того, який поки що не втратив розум, ну, чи ж не йолоп я? Але туди його розтуди і мать його розтуди, Бог ненавидить боягузів». Він використав мізинець, щоб із дивовижною точністю відокремити вузеньку смужку білого порошку від купки. Потім узяв пучками невеличку порцію й посипав ним, наче сіллю, перемелене м’ясо, потім замісив його, потім узяв уже трохи більше і замісив знову. Він не клопотав собі голову тим, що він називав гарячою стравою, коли йшлося про годівлю істоти, яка сиділа в підвалі, вважаючи, що вона з радістю проковтне свою вечерю й сирою, аби тільки вона була тепла.

І ось тепер Скот стоїть поруч зі своїм татом, зі шприцом у кишені, дивлячись на небезпечну істоту, яка примостилася біля свого стовпа і хропе, закопиливши верхню губу. Обличчя в неї сіре, починаючи від кутиків рота. Очі напіврозплющені, але жодних слідів райдужної оболонки не видно; Скот бачить лише блискучі, гладенькі білки. «Але білки у нього вже не білі», — думає він.

— Іди, щоб тебе чорти взяли, — каже тато, плеснувши його по плечу. — Якщо ти маєш намір це зробити, то йди, поки я не втратив терпець або не впав від серцевого нападу, чи, може, ти думаєш, він прикидається? Лише вдає, ніби він без тями?

Скот хитає головою. Істота не намагається їх ошукати, він би це відчув — а тоді з подивом дивиться на батька.

— Що таке? — роздратовано запитує тато. — Що там у тебе на думці під твоїм хріновим волоссям?

— Ти й справді…

— Чи справді я боюся? Ти про це хотів запитати?

Скот киває головою, несподівано засоромившись.

— Авжеж, я боюся до паскудної смерті. Ти думаєш, лише тобі страшно? А зараз стули пельку й роби те, що надумав, якщо ти досі не передумав. Покінчімо з цим.

Скот ніколи не зрозуміє, чому зізнання батька в тому, що він боїться, додає йому хоробрості; він знає лише те, що воно й справді додає. Він іде до центрального стовпа. Поки йде, не один раз доторкається до шприца у своїй кишені. Підходить до зовнішнього півкола екскрементів і переступає через нього. Наступним кроком переступає через внутрішнє півколо й таким чином опиняється в тому, що можна назвати барлогом істоти. Тут сморід стає майже нестерпним: і це вже не сморід лайна чи навіть волосся або шкіри, а радше сморід шерсті та звірячого поту. Пеніс у істоти значно більший, аніж був у Пола. Пах Пола, з його світло-помаранчевою шкірою та м’яким пушком, тепер покритий грубим і густим лобковим волоссям, а ступні, якими закінчуються ноги Пола (лише ноги здаються в нього такими, як і були), якось по-дивному вивернуті, ніби його гомілки деформувалися. «Як дошки, залишені під дощем», — думає Скот; і таке порівняння здається цілком доречним.

Потім його погляд падає на обличчя істоти, на її очі. Повіки досі приплющені, і не видно жодного сліду райдужних оболонок, лише білки. Дихання теж не змінилося; брудні руки лежать безвільно, з долонями вгору, ніби на знак того, що істота здається на ласку переможців. Проте Скот знає, що він увійшов до червоної зони. Тепер йому вже не випадає вагатися. Істота може почути його нюхом і прийти до тями будь-якої миті. Це станеться незалежно від «зілля», яке тато підсипав у гамбурґер, тож якщо він може це зробити, якщо він може забрати із собою істоту, яка вкрала його брата…

Скот не зупиняється і йде далі, майже не відчуваючи під собою ніг. Частина його свідомості абсолютно переконана в тому, що він іде назустріч своїй смерті. Він тепер не зможе навіть відмовитися від свого наміру, якщо істота-Пол схопить його. І все ж таки він ступає в коло його досяжності, в коло найінтимнішої концентрації