Читати книгу - "Історія Лізі"

її дикого смороду, і кладе долоні на її голі і слизькі боки. Він думає

(Пол тепер піде зі мною)

і

(Бул Місячного Кола у світлій воді озера)

і протягом якоїсь миті, що наповнює його глибоким хвилюванням, це майже відбувається. Він переживає знайоме відчуття речей, які починають розбігатися від нього; кудись угору линуть гудіння комах і чудові денні пахощі дерев, які ростуть на Щасливому Пагорбі. Але тут-таки пазуристі пальці обхоплюють шию Скота. Істота роззявляє рота і своїм моторошним ревом та гнилим подихом умить здуває геть звуки та пахощі Місячного Кола. Скот переживає таке відчуття, ніби хтось щойно кинув розпечений валун на делікатне плетиво його… чого саме? Адже тепер не його розум веде їх у те місце, не зовсім його розум… і він не має коли про це подумати, бо потвора тримає його у своїх лабетах, вона спіймала його. Усе те, чого боявся тато, тепер сталося. Паща потвори роззявилася в якийсь кошмарний спосіб, що не сприймається здоровим розумом, її нижня щелепа відвисає мало не до

(звіриної)

грудної кістки, спотворивши брудне обличчя настільки, що на ньому не залишилося жодних ознак Пола і взагалі людських ознак. Це психодіотизм у його чистому вигляді, психодіотизм без маски. Скот устигає подумати: «Воно проковтне мою голову всю цілком, як цукерку». Страхітлива паща позіхає, червоні очі метають іскри в голому світлі електричних лампочок, і Скот швидко наближається до своєї неухильної смерті. Голова потвори смикається назад, ударяється об стовп, а потім рвучко нахиляється вперед.

Але Скот знову забув про тата. Татова рука вистромляється звідкись із сутінок, хапає потвору-Пола за волосся і якось спромагається відтягти її назад. Потім з’являється друга рука тата, її великий палець обкрутився навколо ложа його рушниці, там, де це ложе найтонше, а вказівний лежить на спусковому гачку. Він приставляє дуло рушниці до відхиленого назад підборіддя потвори.

— Тату, не треба! — зойкає Скот.

Ендрю Лендон ніби й не чує його крику, він не може собі дозволити почути його крик. Хоч він захопив у долоню чималий жмут волосся потвори, але він однаково не може втримати його у своєму кулаці. З пащі в потвори вихоплюється дикий рев, і тепер цей рев моторошно схожий на людське слово.

Він схожий на слово «тату».

— Привітайся з пеклом, ти смердючий психодіоте, — каже Скажений Лендон і натискає на гачок. Постріл із 30–06 оглушливо гримить у закритому просторі підвалу; він ще гримітиме у вухах Скота години дві або й більше. Скуйовджене волосся на потилиці потвори злітає вгору, наче підхоплене поривом вітру, і потужний виплеск крові зафарбовує центральний нахилений стовп у ясно-червоний колір. Ноги потвори один раз смикаються конвульсивним посмиком, як у мультфільмі, і завмирають нерухомо. Руки, які здавлюють шию Скота, на мить стискаються сильніше, а потім падають долонями вгору на брудну долівку. Рука тата обіймає Скота й підіймає його.

— З тобою все гаразд, Скоте? Ти можеш дихати?

— Я о’кей, тату. Тобі треба було вбити його?

— Ти що, безмозкий?

Скот безвільно повисає на руці батька, неспроможний повірити в те, що сталося, хоч він і знав, що це може статися. Йому хочеться знепритомніти. Також хочеться — хоч і не дуже — померти самому.

Тато трясе його за плечі.

— Він же хотів убити тебе, чи не так?

— Т-т-так.

— Авжеж так, нехай тебе чорти візьмуть. Господи, Скоте, та він же видер із корінням своє власне волосся, щоб угородити зуби у твою хрінову горлянку!

Скот знає, що це правда, але він знає й дещо інше.

— Подивися, тату, подивися на нього тепер!

Ще хвилину або дві він висить на руці свого батька, як ганчір’яна лялька або маріонетка, чиї шворки порвалися, потім старший Лендон повільно опускає його вниз, і Скот знає, що батько побачив те, що Скот хотів, аби він побачив: це тільки хлопець. Невинний хлопець, якого прикували в підвалі божевільний батько та невдячний молодший брат, аж поки він став зовсім худий і покрився виразками; хлопець, який так розпачливо боровся за свою свободу, що зрушив із місця сталевий стовп та неймовірно важкий стіл, до яких він був прикутий. Хлопець, який прожив тут, у підземеллі, три кошмарні тижні як в’язень, аж поки зрештою був застрелений у голову.

— Я бачу, — каже тато, і похмурішим, аніж його голос, є тільки вираз його обличчя.

— А чому раніше він здавався не таким, тату? Чому…

— Тому що психодіот із нього вийшов, ти тупий йолопе. — І тут іронія ситуації, яку міг оцінити навіть глибоко схвильований десятирічний хлопчик, принаймні такий розвинутий, яким був Скот: тепер, коли Пол лежить мертвий, прикутий до стовпа в підвалі, а його мозок розбризканий по долівці, тато ніколи не здавався таким розумово нормальним і ніколи не мислив і не говорив із такою тверезою розважливістю. — Але якщо хтось побачить його тут таким, мене або посадять до державної в’язниці у Вейнсбурзі або замкнуть у тому паскудному дурдомі в Рідвілі. Якщо тільки спершу вони мене не лінчують. Ми повинні поховати його, хоч це буде гемонська робота в такій мерзлій і твердій землі.

Скот говорить:

— Я заберу його, тату.

— Як ти його забереш? Ти не зміг забрати його, коли він був живий!

У Скота немає слів, аби пояснити, що тепер це буде для нього не важче, аніж піти туди одягненим у свій одяг, як він завжди робить. Ота вага ковадла, вага банківського сейфа, вага піаніно була вагою істоти, прикутої до стовпа; тепер же істота, прикута до стовпа, важитиме не більше, аніж важить зелене лушпиння, яке ми обдираємо з кукурудзяного качана. Скот тільки каже:

— Я це зможу зробити тепер.

— Ти малий пустобрех і хвалько, — озивається тато.

Він приставляє мисливську рушницю до столу, розчісує п’ятірнею своє волосся і зітхає. Уперше Скотові здається, що перед ним чоловік, який може постаріти.

— Ну що ж, Скоте, спробуй. Тепер у цьому немає ніякої небезпеки.

Але тепер, коли небезпеки справді немає, Скот став дуже сором’язливим.

— Відвернися, тату.

— Що за фігню ти мелеш?

У голосі тата лунає потенційна погроза, але вперше Скот не відступає. Його турбує не те, як він підійде до Пола; йому байдуже, якщо тато в цей час дивитиметься на нього. Але він соромиться, що тато побачить, як він візьме свого мертвого брата в обійми. Він от-от заплаче. Він відчуває, що сльози вже зовсім близько, як дощ наприкінці весняного дня, який був дуже жарким і провіщав близьке настання літа.

— Будь ласка, — каже він благальним голосом. — Будь ласка, тату.