Читати книгу - "Марія Стюарт"

неї, незбагненним чином зачитували не з оригіналів, а з копій. Марія Стюарт цілком слушно дорікнула Волсінґему: «Як я можу бути певна, що ви не сфальшували мої шифровані листи, щоб засудити мене до смерті?» З погляду права захист тут міг би енергійно заперечувати, тож якби Марії Стюарт дозволили мати адвоката, йому було б легко вказати на такі відверто протиправні дії. Але Марія Стюарт стоїть сама перед суддями, не знаючи англійських законів, не знаючи обвинувальних матеріалів, і, на лихо, ко­їть ті самі помилки, як свого часу в Йорку та Вестмінстер­ському палаці. Вона не обмежується запереченням окремих справді підозрілих фактів, а відкидає все en bloc, загалом, заперечує навіть те, що годі заперечити. Спершу вона ствер­­джує, мовляв, узагалі ніколи не знала Бебінґтона, і тільки на другий день під тягарем доказів була змушена признатися в тому, що раніше заперечувала. Цим Марія Стюарт погіршила свою моральну позицію, і вже запізно, коли вона останньої хвилини знову повернулася на стару позицію і вимагає «як королева права, щоб вірили моєму королівському слову». Ніщо вже не зараджує, коли Марія Стюарт вигукує: «Я приїхала в цю країну з вірою в дружбу та обіцянки королеви Англії, і ось, мілорди, — при цих словах вона зняла перстень із пальця й показала його суддям, — знак прихильності і захисту, який я отримала від вашої королеви». Адже ті судді аж ніяк не хотіли захищати право, вічне й незаперечне, а захищали тільки свою королеву, хотіли спокою для рідної країни. Вирок давно вже визначений, і коли 28 жовтня в Зоряній палаті (таємному верховному суді) Вестмінстерського палацу зібралися судді, тільки один, лорд Зуш, мав мужність заявити, що він не цілком переконаний, що Марія Стюарт замірялася на життя королеви Англії. Хоча своїми словами він позбавив вирок гарної оздоби одностайності, решта суддів слухняно визнали Марію Стюарт винною. Писар сів і гарними літерами записав той вирок на пергаменті: «...названа вище Марія Стюарт, що висувала претензію на корону Англійського королівства, схвалювала і вигадувала різні плани з метою поранити, знищити або вбити монаршу постать нашої володарки, королеви Англії». А покаранням за такий злочин, як уже раніше визначив парламент, є смерть.

Утверджувати право й оголошувати вирок було обов’язком зібраних дворян-суддів. Вони оголосили вирок про провину і смерть. Але в Єлизавети, королеви, є ще інше право, яке стоїть над земним, високе і священне право, людське і великодушне: давати помилування за визнану провину. Тільки від її волі залежить перетворення вже оголошеної смерті знову в живе життя, ненависна потреба вирішувати знову припадає на неї і тільки на неї. Як тут захищатися? Єлизавета знову стоїть проти Єлизавети. Як в античній трагедії хор строфою і антистрофою ставав то праворуч, то ліворуч від людини, яку гнітило власне сумління, так і тепер ззовні та всередині країни залунали голоси, закликаючи одні до суворості, а інші до поблажливості. А над ними всіма стоїть у невидимій сфері суддя наших земних дій — історія, що завжди мовчить супроти живих і тільки тоді, коли закінчується їхнє буття, зважує їхні вчинки перед потомками.

Голоси праворуч завжди промовляють невблаганно й виразно: смерть, смерть, смерть. Державний секретар, коронна рада, найближчі друзі, лорди, міщани і народ — усі бачать тільки єдину можливість домогтися миру для країни і спокою для своєї королеви: коли впаде голова Марії Стюарт. Парламент подає врочисту петицію: «Ми найвірнопідданіше просимо з огляду на дальше існування релігії, яку визнаємо, і з огляду на безпеку монаршої постаті й добробут держави, щоб Ваша Величність негайно видала наказ оприлюднити належним чином вирок проти шотландської королеви, і просимо, оскільки не знаємо жодного іншого засобу гарантувати безпеку Вашої Величності, справедливої і швидкої страти названої королеви».

Єлизаветі той тиск бажаний. Вона нічого не прагне ще з більшою силою, ніж довести світові, що не вона переслідує Марію Стюарт, а англійський народ наполягає на виконанні судового вироку. Що гучніший, що далі чутний, що помітніший той галас, то краще. Адже в такому разі Єлизавета матиме нагоду виспівувати велику арію доброти і людяності на «світовій сцені», і досвідчена й добра акторка користається запропонованим приводом повною мірою. Вона зворушено дослухається до красномовної вимоги парламенту, смиренно дякує Богу, що його воля врятувала її від небезпеки для життя, а потім підносить голос і промовляє водночас і для світу, і для історії, щоб виправдатися від будь-якої провини за долю Марії Стюарт. «Хоча моє життя перебувало під небезпечною загрозою, я признаюся, що ніщо не завдало мені більшого болю, як те, що людина мого роду, однакового становища й походження і така близька мені по крові, взяла на себе таку тяжку провину. Я така далека від будь-якої злостивості, що одразу після викриття спрямованих проти мене злочинних дій, потай написала їй, що, коли вона в довірчому листі напише мені зізнання, все можна було б залагодити тихо. Я писала їй не на те, щоб заманити в пастку, бо знала тоді все, в чому вона могла б зізнатися. Але навіть тепер, коли справа зайшла так далеко, я, якби вона захотіла засвідчити щире каяття і вже ніколи від свого ім’я не висувала претензій до мене, охоче простила б їй, якби від цього залежало тільки моє життя, а не безпека й добробут моєї держави. Бо тільки для вас і свого народу я б хотіла ще жити». Єлизавета відверто признається, якою мірою на її вагання вплинув страх перед присудом історії. «Адже ми, володарі, стоїмо на сцені перед поглядами й цікавістю всього світу. Найменшу брудну пляму на нашому одязі споглядатимуть, кожну слабкість у наших діях швидко помітять, і тому ми маємо бути особливо обережні, щоб наші дії завжди були справедливі й почесні». З цієї причини Єлизавета просить і парламент вибачити їй, що вона не вирішує одразу, «бо така моя манера, що навіть у справах набагато меншої ваги я повинна довго міркувати про те, що зрештою має бути ухвалене».

Ці слова щирі чи ні? І щирі, і нещирі водночас, бо в Єлизавети роздвоєність волі: вона б хотіла позбутися суперниці, а проте поставати перед світом як великодушна і схильна прощати. Через дванадцять днів вона знову запитала лорда-канцлера, чи немає можливості й пощадити життя Марії Стю­­арт, і водночас гарантувати безпеку власного. Але коронна рада і парламент знову тиснуть, що немає ніякого іншого виходу. Єлизавета знову бере слово. Цього