Читати книгу - "Новини"

— А ключ?

— Проходь, там уже один жайворонок сидить,— махнув угору охоронець.— Такий, як ти...

Я попрямував до сходів.

Після тридцяти п’яти дзвінків за останні дві доби, на які ніхто не відповів, не було жодного сенсу набирати її номер, але нічого, крім цього, робити не хотілося, та й ні про що інше не думалося. Як же підступно вона вчинила, в своєму репертуарі! Не вигнала мене з квартири, а сама втекла! Ну як можна втекти з власної хати? Куди? Маячня... Де вона зараз? З ким? Телефон третю добу відключений... Як людина може жити дві доби без телефону?

Я зайшов у ньюзрум і побачив саме того, кого і очікував побачити тут зрання — Блошкіна. Ну хто ще здатен припертися на роботу о сьомій, коли треба на дев’яту? Чому ці старигані завжди так рано прокидаються?

Ми привіталися.

Відповідальному редактору Блошкіну за п’ятдесят. Він завжди сидить біля вікна поряд із діжкою з невбиваним фікусом, куди він потай виливає залишки кави, і виглядає з-поза монітора, ніби через бруствер. Блошкін — круглий сивобородий чолов’яга, схожий на письменника Джорджа Мартіна. Він має властивість постійно тримати такий вираз обличчя, ніби ти щойно всрався в його присутності, а він з самого початку знав, що так і буде. «Чиновники знову зробили з тебе лоха!» — кричить Блошкін (він завжди кричить) молодій журналістці Ганнусі, і вона втікає, червона, аж підстрибом, на інший поверх — скаржитися на Блошкіна директору.

Блошкін — великий поціновувач неквапливих перекурів з горнятком кави. Він ретельно варить цю каву, а потім з повною чашкою, дуже повільно, черепашачим кроком спускається з третього поверху на перший і довго курить там біля входу, після чого так само повільно піднімається на третій поверх. Кожен перекур займає в нього півгодини. Блошкін не поспішає. Йому нікуди спішити. Йому не шкода робочого часу.

Судячи з вигляду, Блошкін тільки-но покурив, випив кави і включив комп’ютер — ніби перерізав червону стрічечку початку нового робочого дня. З самого ранку він був уже чимось дуже задоволений.

— О! — розреготався він, побачивши мене.— Чого це ти, Дань, рано-вранці? Хай нам, старим, не спиться, а ти ж молодий — живи та радій!

— Багато роботи,— відповів я, беручи зі стола зв’язку з ключем від мого закута.

— Та не сміши, ну яка в тебе робота? Ось я працюю, пишу про погоду...

— І що погода?

— Обіцяють дощі.

Блошкін із кректанням усівся у своє крісло, протер екран особливою ганчірочкою, тільки для цього й призначеною; потім знову піднявся, крекчучи, пройшовся по діагоналі через ньюзрум, полив фікус — і цією дією остаточно завершив ранкову церемонію. Якщо взагалі, то з робочим часом Блошкін не дуже церемонився. Його позиція полягала у тому, що робочий час має підлаштуватися під Блошкіна, а не Блошкін під робочий час.

— А редагувати поки йок,— проспівав він.— І ексклюзиви поки йок... Йок-йок! Може, ти мені щось напишеш?

Я знизав плечима.

— Я знаю, який у тебе вигляд! — раптом вигукнув Блошкін, і його сива борода аж затряслася.— Наче на тобі всю ніч чорти каталися! Га? Влучно?

— Так воно й було,— підтвердив я.

— Чимось ти таким займаєшся,— почав він розводити вголос, дивлячись на мене з-під лоба.— Просто гнітючим... Чимось надто важким... І Віка тебе стала часто викликати. Що, в журналістику вирішили погратися?

— Що значить «погратися»? А чим ми, по-вашому, тут займаємося?

— А то і значить! — Аж зрадів Блошкін від того, куди завернув діалог.— Журналістика — це десь у Балтіморі, або, може, у Парижі. А в Харкові яка журналістика?

— А хто ж ми такі, по-вашому?

— Ми — ретранслятори,— підняв очі до стелі Блошкін.— Транслюємо суспільству те, що нам дозволяє влада.

— Отакої! Тож і ви не журналіст?

— Ні, звичайно! Я редактор!

— Тьфу на вас! — Я навіть скривився.— Кокетуєте, як першокурсниця! Не соромте свою сивину, Олександре Івановичу!

— Я тобі більше скажу,— посміхнувся Блошкін.— І ти ніякий не журналіст! Звичайнісінький ретранслятор!

— Ми, між іншим, краща інформаційна агенція Харкова! — Я починав дратуватися.— І ви хочете сказати, що це не журналістика?

— Ні, звичайно! — вигукнув Блошкін з якоюсь навіть надмірною веселістю.— Різниця лише у тому, що інші транслюють дві думки, а ми даємо три або навіть п’ять. Інші ліниві або забудькуваті, а ми відслідковуємо бекграунд. Іншим вистачає прес-конференцій, а ми шукаємо ексклюзиви. У інших немає інформаційних стандартів, а у нас є!

— Так якого ж біса ми не журналісти?

— Що таке інформаційний привід? — раптом суворо вопросив Блошкін.

— Ви що, знущаєтесь?

— Анітрохи. Відповідай!