Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Він подумав, що то, мабуть, робітники, які вертали з фабрики обробки щетини додому в свої села. Може, серед них були й люди, в яких він стріляв. Він стояв, даючи їм пройти. Вони мовчки поспішали один за одним, кожен із вузликом на палиці, перекинутій через плече. Здавалося, вечір западав швидше, так неначе ці квапливі люди додавали йому смерку. Небо було злегка захмарене; червоне й маленьке, заходило сонце, над болотами вставав сріблясто-сірий туман, земний брат хмар, що тягся до своїх сестер. Несподівано задзвонили всі дзвони містечка. Подорожні на мить зупинилися, дослухаючись, і знов рушили. Тротта зупинив одного й спитав, чого дзвонять дзвони.

— Війна, — відповів чоловік, не звівши голови.

— Війна, — повторив Тротта.

Так, почалася війна. Йому здалося, що він знав це ще зранку, з учорашнього вечора, від позавчора, ні, ще тиждень тому, з моменту своєї відставки, з часу нещасливого свята драгунів. То була війна, до якої він почав готуватися з семирічного віку. То була його війна, онукова. Дні героїв Сольферіно поверталися. Дзвони били безперестанку. Ось уже й застава. Сторож на дерев’янці стояв біля свого будиночка, оточений людьми. На дверях висів яскравий чорно-жовтий плакат. Перші слова на ньому, чорні на жовтому тлі, можна було прочитати здалеку. Важкими колодами підносились вони над головами скупчених людей: «До моїх народів!»

Селяни в куцих кожушках з міцним духом овчини, євреї в розмаяних чорно-зелених каптанах, господарі-шваби в зелених жупанах із грубого сукна, польські міщани, купці, ремісники й службовці обступили сторожку. На всіх її чотирьох стінах було наліплено величезні плакати, кожний мовою іншого краю монархії. Кожний починався цісаревим звертанням: «До моїх народів!». Письменні голосно читали текст. Голоси зливалися з гучним співом дзвонів. Дехто переходив від стіни до стіни, читаючи текст кожною мовою. Коли замовкав один із дзвонів, негайно озивався новий. З містечка плив людський потік, виливаючись на широку вулицю, що вела до вокзалу. Тротта йшов назустріч тому потокові — до міста. Настав вечір, а що був то вечір напередодні суботи, в маленьких будиночках євреїв горіли свічки, освітлюючи й тротуари. Кожен будиночок був ніби невеличкий склеп. Сама смерть посвітила ті свічки. Голосніше, ніж іншими передсуботніми вечорами, лунав спів у молитовнях євреїв. Вони відзначали незвичайний, кривавий шабаш. Вони вибігали з будиночків чорними, квапливими гуртами, збиралися на перехрестях, і невдовзі здіймався їхній лемент за тими з них, хто був солдатом і вже завтра мав рушати на війну. Вони ручкалися, цілували одне одного в щоки, і де двоє обіймались, їхні руді бороди переплутувалися ніби на знак якогось особливого прощання, і обидва мусили розплутувати бороди руками. Над головами били дзвони. Гук дзвонів і лемент євреїв протинали пронизливі голоси сурм, що чулися від казарм. Там грали вечірню зорю. Останню зорю. Уже настала ніч. Не видно було ані зірочки. Понуре, низьке й пласке, висіло небо над містечком!

Тротта повернувся. Він шукав повозу, але жодного не бачив. Швидко, широко ступаючи, подався до Хойницького. Брама стояла відчинена навстіж, усі вікна були освітлені, як під час «великих свят». Хойницький зустрів його в передпокої, убраний в уніформу, в шоломі й з патронташем. Він звелів запрягати коней, до гарнізону йому було три милі, а він хотів прибути туди ще тієї ж ночі.

— Зачекай хвилину! — сказав він Тротті. — Це він уперше звернувся до нього на «ти», може, з неуважності, а може, тому, що був убраний в уніформу. — Я тебе підвезу!

Вони під’їхали до Степанюкової оселі. Хойницький сів. Він дивиться, як Тротта скидає з себе цивільне вбрання і предмет за предметом одягає на себе уніформу. Так лише кілька тижнів тому — але як же давно те було! — дивився Хойницький у готелі Бродніцера на перевдягання лейтенанта Тротти у цивільне. Тротта повернувся до своєї уніформи, у свою вітчизну. Він виймає з футляра шаблю, оперізується, величезні чорно-жовті китиці лагідно погладжують блискучий метал шаблі. Аж ось Тротта замикає валізу.

В них обмаль часу задля прощання. Вони зупиняються перед казармою єгерів.

— Adieu! — каже Тротта.

За широкою, непорушною спиною візничого вони дуже довго тиснуть один одному руки, майже чутно, як летить час. Самого потиску рук, одначе, видається їм замало. Вони відчувають, що мусять зробити ще щось.

— У нас цілуються, прощаючись! — каже Хойницький.

Отож вони швидко обіймаються й цілуються. Тротта висідає з повозу. Вартовий біля казарми віддає честь. Коні рушають. За Троттою зачиняються ворота казарми. Ще якусь мить він стоїть і слухає, як від’їздить повіз Хойницького.

XXI

Ще тієї ж таки ночі єґерський батальйон вирушив маршем на північний схід, у напрямку Волочиська. Пішов дощ, спершу невеличкий, та дедалі чимраз рясніший, і невдовзі біластий порох шляху обернувся на сріблясто-сіру твань. Багно чвакотіло під солдатськими чобітьми й забризкувало бездоганну уніформу офіцерів, що, згідно з наказом, ішли на смерть. Довгі шаблі заважали їм вільно рухатися, а пишні китиці чорно-золотих офіцерських шарфів метлялися в кожного при боці, закустрані, намоклі й забризкані тисячами дрібненьких бризочок багна. Удосвіта батальйон дістався мети, з’єднався з двома незнайомими піхотними полками й утворив із ними одну похідну колону. Так вони прочекали два дні, і ніщо не нагадувало війни. Подеколи вони чули вдалині правобіч поодинокі постріли. То були незначні сутички прикордонних кінних загонів. Часом бачили пораненого митника чи вбитого жандарма. Наче мертвих, проносили санітари поранених повз солдатів, що стояли й чекали. Війна все не хотіла починатися. Вона барилася, як часом цілими днями баряться грози, перше ніж ринути на землю.

Третього дня надійшов наказ відступити, і батальйон вишикувався для відходу. Офіцери, як і солдати, були розчаровані. Пішла поголоска, що за дві милі на схід від них знищено до ноги цілий драгунський полк. Козаки нібито вже перейшли кордон. Мовчки й понуро військо відходило на захід. Незабаром вони помітили, що відбувається безладний відступ, бо на роздоріжжях, у селах і малих містечках наштовхувалися на метушкі юрми військ найрозмаїтіших гатунків зброї. Від армійського командування надходили численні й вельми розбіжні накази. Більшість їх стосувалася евакуації міст і сіл,