як щось мені вже знайоме, але це не заважає іншим бачити їх жінками незвичайними і, саджаючи мене обік них за стіл, мені говорять про них як про істот чарівливих, незрівнянних. «Вам, певне, відомо, пані, що назви багатьох лісових урочищ пов’язані з тваринами, які їх населяють. Обік лісу Сорочий Брід є ліс Ко-ролевин Хвіст». — «Мені невідомо, який у королеви хвіст, — мабуть, шлейф. Принаймні говорити так про королев не гоже». — «Ось, Шошот, маєте! — вскочила у слово пані Вердюрен. — Ну, а доїхали ви гаразд?» — «Хіба що в потязі з нами їхали якісь темні людці. Проте дозвольте мені заперечити маркізові де Камбремер; з походженням назв треба бути обережнішим: у давнину тут була осада Коров’ячий Хвіст, а з часом вона перетворилася на Королевин Хвіст. А писати слід усе-таки Коров’ячий». «А це, мабуть, смакота», — показуючи на рибу, сказав пані Вердюрен маркіз де Камбремер. Він гадав, що такими компліментами він віддячується за обід і виконує борг увічливости. «Кликати їх не варто, — часто мовив він дружині про своїх знайомих. — Вони були щасливі бачити нас у себе. То вони мені дякували». «Мушу вам сказати, що я багато років проходжу повз Коров’ячий Хвіст, але корів там не більше, ніж деінде. Маркіза де Камбремер запрошувала сюди панотця з тієї парафії, де в неї багаті дібра, — у нього, мабуть, такий напрямок думок, як у вас. Він написав цілу розвідку». — «Авжеж! Я прочитав її запоєм», — лицемірно сказав Брішо. Цим вигуком він непрямо підхлібив честолюбству маркіза де Камбремера, і той зайшовся довгим сміхом. «Ха! ха! автор цієї, сказати б, географії абощо, цього лексикону довго розправляє про назви однієї місцевосте, яка, власне, належала нам і називається Ужиний Міст. Звісно, проти цієї палати ума я — кругом невіглас, проте панотець був на Ужиному Мості всього лишень один разочок, а я — тисячу разів, і хай мене лихо порве, якщо я там бачив одну з цих мерзотних гадюк, саме мерзотних, хоча наш славний Лафонтен їх вихваляє». (З двох байок, які він знав, одна називається «Людина і Вуж»). — «Ви не могли бачити там вужів, а отже, й не бачили, — сказав Брішо. — Але, звісно, автор, про якого ви згадуєте, знає дуже добре свій предмет, його розвідка непересічна». — «Ще б пак! — підхопила маркіза де Камбремер. — Його книга, це, без бреши, справжня праця бенедиктина». — «Певне, він заглядав до давніх пергаменів (я маю на увазі бенефіції та списки парафій у кожній діоцезії), і це дало йому змогу з’ясувати імена світських заступників та жертводавців. Проте є й інші джерела. Один мій найу-ченіший приятель черпав з них. І він відкрив, що там це місце називається не Ужиний, а Жаб’ячий Міст. Тоді вчений удався до ще давезніших, латинських джерел, і що ж виявилось? Міст, де, як гадає наш приятель, повно вужів, у давнину іменувався просто Рот сиі арегИ — Закритий Міст, тобто його відкривали лише за неабияке мостове». — «От ви сказали: Жаб’ячий. А я в товаристві таких учених людей сам собі здаюся жабою перед ае-ропагом (він натякав на ще знану йому одну байку)», — сказав Канкан; він часто з заметливим реготом наводив цей жарт, завдяки чому, як йому уявлялося, він, людина скромна, признавався до невігластва і водночас хизувався своєю очитаністю. Коттар, блокований мовчанкою пана де Шарлюса і пробуючи продертися ще десь, звернувся до мене і поставив мені одне з тих питань, які, б’ючи його хворих туди, куди треба, і входячи без свердла в їхнє тіло, вражали їх і завдяки яким, коли вони хибили, він мав змогу підправляти теорії і поширювати свій кругогляд. «У вас бувають напади ядухи; так ось, ви опиняєтеся на височенькому місці, як от, де ми з вами тепер, ви помічаєте, що вам стає важко дихати?»
— спитав він, певний, що всі зачудовано ахнуть або ж що він поповнить свої знання. Почувши докторове запитання, маркіз де Камбремер посміхнувся. «Не можу вам передати, який я радий, що у вас буває ядуха!» — гукнув він він мені через стіл. Він не хотів цим сказати, що це його розвеселяє, хоча він таки розвеселився. Бо цей славний муж, чуючи про чуже лихо, завжди зазнавав утішного почуття і корчився зо сміху, хоча^ці веселощі одразу змінювалися в його доброму серці жалем. Його репліка мала інший сенс, і це пояснили його наступні слова. «Радий, — сказав він, — бо і в моєї сестри бувають напади ядухи». Власне, це його зацікавило так само, як коли б він почув від мене, що хтось, хто буває в його домі, приятелює зі мною. «Світ тісний» — така була його думка, яку я читав на його усміхненій тварі, коли Коттар заговорив зі мною про ядуху. І після цього обіду ядуха стала для нас ніби спільним знайомим, про якого маркіз де Камбремер не забував розпитувати мене, хоч би на те, щоб переказати все сестрі.
Відповідаючи на питання його дружини про Мореля, я думав про свою розмову, яку мав з матір’ю в пообіддя. Не відраджуючи мене їхати до Вердюренів (оскільки це могло мене розважити), мати нагадувала мені, що їхнє товариство не сподобалося б моєму дідові, який неодмінно гукнув би: «Стережись!» — і додала: «Слухай, голова Турей і його дружина казали мені, що снідали з пані Бонтан. Мене вони ні про що не питали. Але, оскільки я зрозуміла, твій шлюб з Альбертиною — то мрія її тітки. Мені здається, головне, що ти їм дуже симпатичний. Ну і розкіш, якою, на їхній суд, ти можеш її оточити, деякі зв’язки, які, як їм відомо, ми маємо, — все це теж, по-моєму, грає тут не останню ролю. Я не згадувала про це, бо мені на цьому не залежить, але я не ручуся, що вони з тобою не поведуть про це мови, і волію попередити тебе». — «А тобі, мамо, якою вона видається?» — спитав я. «Але ж не мені з нею женитися. Звісно, ти міг би знайти наречену в тисячу разів кращу. Але, гадаю, твоя бабуся була б проти того, щоб на тебе тисли. Поки що я не можу сказати, якої я думки про Альбертину, в мене ще ніякої думки не склалося. Відповім тобі словами пані де Севіньє: «Вона має добрі прикмети, принаймні
